Ярема Малащук і Роман Хімей (обидва – уродженці Коломиї – прим. “ДМ”) знані як відеохудожники, режисери та оператори. Цьогоріч вони отримали премію PinchukArtCentre для молодих українських художників. А також дебютували у документалістиці фільмом «Зарваниця», який увійшов до конкурсу ДОКУ/УКРАЇНА кінофестивалю Docudays UA.
Їхні мистецькі роботи поєднують документальну та ігрову матерії, стираючи межу між вигадкою і реальністю. Ми поговорили з Яремою Малащуком про те, чи зберігся цей підхід у роботі над «Зарваницею», про натовп, як персонаж фільму і схожість християнського чуда з кіно.
«Зарваниця» – спільна картина з твоїм постійним співавтором Романом Хімеєм. Чи пов’язана ваша «колективна» робота з тим, що всі герої ваших проєктів – це теж колектив, маса?
Ми в коротких біографіях пишемо, що нас цікавить образ натовпу в історії, культурі та взагалі образ натовпу як герой, як персонаж. Ми хочемо персоніфікувати натовп. Ми оператори за освітою, і це, можливо, дало відбиток. Ми швидше помічаємо й витягуємо теми, сенси, образи з того, що є перед нами. Не чогось ексклюзивного, інтимного, а такого, що можна побачити на поверхні.
Тут є певний соціальний момент. Ми родом із Коломиї. Коломия – це місто, що стоїть на останньому щаблі перед селом. І ми постійно зіштовхувалися з натовпом міщан впереміш із провінціалами й доволі інтелігентними людьми.
Навіть раніше, коли я фотографував [колекцію] українського дизайнера Антона Белінського, зробив таку ситуацію: ми накликали багато моделей та молоді, і вони всі ходили у вертикальному кадрі. Це було між вулицею, випадково вирваними кадрами й повністю поставленим фреймом. Це теж нібито «виривання» маси, елементів взаємозв’язків між людьми. Те, як вони ходили, було одночасно між документалістикою, репортажем і конструюванням ситуації.
Так, дійсно, рух. Ми завжди конструюємо мізансцени цього руху наперед, але там є елемент імпровізації. Мені подобається, як це виглядає, там є щось таке, що не вкладається в розуміння постановки чи інсценізації.
Згадується Сергій Лозниця, один із небагатьох світових режисерів, який захоплюється натовпом і постійно працює з ним як із персонажем.
У нас є багато спільного, і ми знайшли інспірацію у фільмах Лозниці. Його погляди дотичні трошки до наших. Мені подобається в Лозниці те, що він не такий наївний гуманіст. Він не має цієї симпатії елітарного художника до звичайної доброї людини, на яку влада натиснула і зробила її такою. У його фільмах не «топиться» ця західна риторика, де народ обдурений владою і зрештою виграє. Бо що таке народ? Чому раптом така персоніфікація позитивного героя?
У «Зарваниці» зі сумішшю симпатії й відрази ми показуємо наш край
Є моменти, коли ти не знаєш, у що вдивляєшся, але відчуваєш, що там є незаповнена пустка. Ця інтенція подивитись у ці пустки – це і є називання. На заході всіх уже давно задовбує капіталізм, індивідуалізм, і всі звертаються до народу. Ми від народу звільнились і хочемо нарешті знайти себе, але захід тисне на нас масами. Україна в такому амбівалентному стані, і я теж в амбівалентному стані, і наші фільми в амбівалентному стані, де незрозуміло, як дивитися на історію, і незрозуміло, з якої сторони її прочитувати. Як не впадати в реакційність, ресентимент щодо Радянського Союзу як нашого минулого чи навпаки – у сліпий прозахідний сентимент? Ми шукаємо відповідь на це запитання в наших картинах.