— Пам’ятаю дебют команди «Перша сільська збірна» на сцені Галицької ліги КВК. Тоді на сцені вперше з’явився персонаж Володька. Звідки прийшов образ?
— Він не був Володькою одразу, це був дядько у кирзових чоботах, сорочці, вельветових штанах і батьковій шапці (це справді кепка мого батька, 78-го року випуску, київської фабрики головних уборів). Образ не був продуманим: це імпульсний поштовх.
Ми грали в КВН у Львові (2004−2011 рр.), і він мене ніяк не відпускав у постКВНівську епоху. Була ідея переформатувати «Наблу» і зробити три команди по дві людини. Так організаційно було би легше. Тоді не склалось, і я подумав, що можна спробувати зробити монокоманду.
Мама з села передала кирзові чоботи та одяг. Я передзвонив до оргкомітету Галицької ліги КВН…
У березні 2012 року був перший виступ, який пройшов дуже добре. Опісля мої знайомі організатори із західних ліг запрошували мене на виступ — їм це і фінансово було вигідно. Але проблема була у тому, що вся відповідальність на тобі — ти не можеш ні на кого спихнути, тож я готувався до кожної гри «як востаннє».
— Повністю комфортно, якщо я не разом з сім’єю. Через свою зайнятість ми з Володькою не завше можемо приділити їм час.
Якось я поїхав зі своїми доньками на футбол, на «Арену Львів». Грала жіноча збірна з футболу. Падає дощ, поруч двоє дітей: одна хоче їсти, друга пити. Пригадую: дивлюсь футбол, в одній руці склянка з чаєм, в іншій — хотдог, а ззаду підходить хлопака й питає, чи можна сфотографуватись. У такі моменти відчуваєш певний дискомфорт.
— А який улюблений сценічний образ? Чи він ще попереду?
— Думаю, таки Володька… Це моє альтер-его, образ того, ким я міг стати, персонаж, устами якого можу сказати все, що думаю, але не завжди можу сказати. Володька може щось бовкнути, і цьому «народному персонажу» все пробачається…
— Зараз пішла мода: актори, комедіанти балотуються… Пробують себе на роль народних депутатів. Була інформація, що твій колега з «VIP Тернопіль» хоче йти на мера…
— До речі, він офіційно мені цього не підтвердив…
— А як щодо твоєї політичної кар’єри?
— Колись прочитав японське прислів’я, яке мені дуже сподобалось: «Коли хочеш міняти світ — три рази обійди свою хату. Якщо там все добре — йди міняй світ…»
От у мене біля телевізора величезна купа нерозкладеного одягу. І я собі думаю, як можу йти змінювати країну, якщо лахи не можу розібрати.
— А кого бачиш наступним мером Львова?
— Не знаю… Але на 100 відсотків впевнений, що не буду ні за кого агітувати з кандидатів, які вже почали кампанію, нікого особисто не знаю, а якщо людину не знаєш, не знаєш, як вона діятиме у кризових ситуаціях, то яке маю право за неї агітувати. Як кажуть, не сотвори собі кумира…
— З політичною темою завершили, повернемось до творчості: звідки черпаєш натхнення?
— Неоднозначна відповідь… Бо інколи в голові тобі «клац» — і ти щось придумуєш. Нещодавно настав той понеділок: я почав бігати, і під час бігу стається оте «клац». Але воно дуже хаотичне: буває, одночасно до голови прийде десять ідей, після редактури залишається одна.
— Якби не закрутилось життя «на сцені», ким би був Тарас Стадницький?
— Поняття не маю. Попри те, що я закінчив факультет прикладної математики, дуже любив книжки і свого часу шість років працював у видавництві. Колись книговидання було для мене як «возвеличення», а потім, коли це стає роботою, вже «не те».
Творчість теж свого роду рутина, але коли ти любиш те, що робиш, по-іншому до цього ставишся.
— Яку мету ставиш собі на найближчі п’ять років?
— У мене немає такої мети… У розвиваючих книжках пишуть: ставте собі мету на п’ять, на 10 років. А потім я прочитав інтерв’ю Тіма Кука (виконавчого директора Apple), який каже, що світ настільки швидко міняється, що ти не можеш адекватно поставити мету на п’ять років, бо в якийсь момент буде технічний винахід, який «все зламає».
