Ірина Друзік із села Оришківці працювала секретаркою Лановецького районного суду, але життя змусило все кардинально змінити, пише Нова Тернопільська газета Після трагічної смерті чоловіка вирішила продовжити його справу — перебрала в свої руки невеличку ферму. Спершу вирощувала свиней, а потім — велику рогату худобу. Починала з 15 корів, тепер має понад пів сотні голів ВРХ. З чималою господаркою Ірина дає раду сама! Виконує все від «а» до «я»: годує худобу, доїть, вичищає в стайні, здає молоко, заготовляє корми, веде бухгалтерію, налагоджує співпрацю з інвесторами. Якщо потрібно відлучитися з дому, її заміняє 17-річна донька Діана. А коли назбирається багато роботи, кличе на підмогу односельчан.
«Тваринництво — важка праця, але я ні разу не пошкодувала, що взялася за неї» — каже фермерка. Основна проблема — не має землі для вирощування культур для годівлі тварин. — Ірино, вже вісім років ви займаєтесь тваринництвом.
Чи важко було переконати себе залишити роботу в суді й піти на ферму?
— За освітою я — юрист, три роки працювала в Лановецькому районному суді, любила роботу. Але пішла з суду, бо була на декретному місці. Ще думала, що, можливо, повернуся згодом, але в одну мить все змінилося… Опинилася в таких обставинах, що потрібно було брати на себе всю відповідальність за сім’ю, вирішувати, за що жити. Розуміла, що легких варіантів нема, що маю приймати рішення, тому страх пропав. Покладалася тільки на себе. Мій чоловік тривалий час працював заготівельником, потім зареєструвався приватним підприємцем, узяв в оренду приміщення ферми у нашому селі. Вирощував понад сотню свиней, кілька корів, биків. Але у 2013-ому році під час полювання його смертельно поранили… Ми з донькою важко це пережили. Чоловік вклав багато праці у ферму, тому я вирішила продовжити його справу. Не ставила перед собою хтозна-яку ціль, просто працювала. Мої дідусь і бабуся жили у селі, тримали господарку, раніше я часто їздила до них, то трохи орієнтувалася у тваринництві. У перші роки вирощувала свиней, але через якийсь час ціна на зерно суттєво зросла, а на м’ясо — ні, стало невигідно вирощувати. Вирішила розводити корів.
— Починали ви з кількох корів, тепер маєте фермерське господарство. Чи вистачало доходу на розвиток справи?
— Упродовж п’яти років я працювала сама, складала копійку до копійки — купувала по корові. А потім приїхали з підприємства «Укрмілкінвест» і запропонували співпрацю. Мабуть, їм у районі розповіли про мене. На той час я тримала 15 голів худоби. Хотілося збільшити поголів’я, покращити умови, механізувати процес, але жодної фінансової підтримки не мала. Держава, на жаль, не особливо поспішає допомагати дрібним господарствам. Найважче мені через те, що не маю землі, не можу виростити культури для корму. Все доводиться купувати. Наша місцева влада не надто щедра. Я просила виділити мені хоча б 2 га землі, що гарантовано законодавством, але відмовили. І це при тому, що плачу податки до місцевого бюджету. Невже не можна дати ділянку із земель запасу чи бодай шматок біля ферми, який нікому не належить? Ще буду просити в громаді. Прикро, що ніхто не зацікавлений у тому, щоб люди в селах відкривали невеличкі ферми. Навесні виганяю худобу на пасовище, а наприкінці літа вже висихає трава, треба підгодовувати. У вересні худоба недоїдає: силосу ще ніхто не продає, бо тільки закладають ями. Якби мала щось посіяне, то було б легше. Тримати худобу і не мати землі — невигідно. Щоб вийти з ситуації і хоч трохи заробити, шукаю корми за доступними цінами, але це — час, перемовини. Раніше моє господарство було зареєстроване як сімейна молочна ферма «Агромілк», а вже півтора року — сімейне фермерське господарство, тепер маю право на дотації.
— Чи доводилося скористатися дотацією?
— «Укрмілкінвест» бере участь у державних програмах із розвитку тваринництва і в свою чергу залучає дрібніші господарства. Їхня підтримка — це виділення коштів на реконструкцію корівника, надання обладнання за пів ціни (половину суми я сплачую, половину повертає їм держава), безпроцентна позика коштів на придбання худоби. На купівлю однієї корови дають 22 тисячі гривень. Я придбала сім. Тепер на моїй фермі 22 дійні корови, разом із молодняком — понад 50 голів. Завдяки цій програмі я також купила поїлки, доїльний апарат, килимки під корів, аналізатор, який без хімічних реактивів робить аналіз показників складу молока. Інвестори дали мені в користування танк-охолоджувач. У рамках співпраці здаю їм молоко. Платять мені трохи більше, ніж населенню. Якщо у людей приймали літр молока за 6 гривень, то у мене — за 7. Майже 70 ферм по Україні здають через них молоко, на Тернопільщині — три. Знаю, що у селі Ванжулів, що в нашій громаді, хочуть відкрити сімейну ферму. Багато людей приїжджають до мене перейняти досвід. Якось телефонував менеджер по Тернопільщині, хоче привезти на ферму п’ятеро краян, зацікавлених тваринництвом. Щодо повернення позики, то погашаю її протягом чотирьох років без сплати відсотків. Інвестори вникають у мою ситуацію, завжди підтримують. Нещодавно я взяла чергову позику — придбала чотири корови голштинської породи. Старіших тварин здала, а поновила молодими породистими. 3
— Рідні допомагають вам? Чи маєте найманих працівників?
— Сміливо залишаю ферму на доньку Діану! З нами живе мій батько, але вже нездужає працювати, має інвалідність. Найманих працівників не маю, кличу на поміч когось із села, якщо, скажімо, треба корми привезти чи гній вивезти. У мене є свій графік роботи на фермі: три години вранці й три години під вечір. Тепер ще година обіднього доїння, бо корови розтелилися. Маю вдень трошки вільного часу, можу щось зробити в хаті, приготувати їжу. Безумовно, вирощування ВРХ — важка праця, але мені подобається. Бачу результат, радію, що можу щось вдосконалити на фермі. Колись я не розуміла навіщо чоловікові ця справа. Пропонувала виїхати за кордон. А коли почала сама займатися, виявилося, що і мені це близьке. Звичайно, хочеться, щоб ціна на молоко була вищою, але це не від нас залежить. Цікавлюся нині переробкою молочної продукції, відвідую сироварні.
— Важко уявити, як ви одна пораєтесь із пів сотнею голів худоби. Нині багато господарів у селах не хочуть тримати навіть одну корову…
— Пригадую, як мої бабуся з дідусем трудилися біля корови, зовсім не мали спочинку. Просто люди колись самі собі ускладнювали працю. Зараз на моїй фермі процес механізований, все набагато легше. Але у кожного ще є своє ставлення до праці. Хтось неохоче іде з одним відром по воду до криниці, а хтось два несе із задоволенням. Якщо є жага до роботи, якщо є бажання щось досягти, то праця перестає бути тягарем і приносить задоволення.
