8 грудня в Києві відбулися змагання другого відкритого Кубку України з пауерліфтингу та окремих вправ WUAP “World United Amateur Powerlifting”.
Участь у турнірі взяв старший лейтенант поліції Володимир Мартинюк, оперуповноважений 7-го відділу УСР в Тернопільській області Департаменту стратегічних розслідувань Національної поліції України, пишуть “Тернополяни”.
У дисципліні “Strict Curl” чоловік здобув перше місце, а також виборов срібло в абсолютній першості Кубка України WUAP 2024.
Висока білявка в космічно-сріблястому пуховику, що наче зійшла з кампейну Balenciaga, відпихає козу від грядки з мангольдом: «Агов, це мені на всю зиму!». Коза намагається вкрасти якщо не жмут салату, то хоча б шапку з голови жінки.
Це сучасна хуторянка Анжеліка Кравець та її коза Аляска. Жінка оселилася на хуторі, який заснував ще її прадід, і веде кілька блогів про своє сільське життя. Тисячі українців і мільйони американців щодня дивляться, як вона поле грядки чи носить воду відрами. В Анжеліки є й прихильники, і хейтери: «Якось так виходить, що якщо я так виглядаю, то ніби не маю права жити в селі».
Чому обрала відлюдний хутір замість столиці, а також про кіз та українське бохо Анжеліка розповіла ШоТам.
Прадід Лис і родинний хутір
Багато хто з моїх неблизьких знайомих і підписників вважає, що я корінна киянка. І, відповідно, мій переїзд у далеке село — це якийсь перелом, бо щось не склалося в столиці. Але це не так — я просто повернулась додому.
Народилася я в Криму, в Сімферополі. На Тернопільщину переїхала з татом, коли мені було пʼять років. Хутір Лисички — це його мала батьківщина та спадщина.
Історія цієї назви така: в 1939 році мій прадід Йон отримав дозвіл на будівництво хати на цьому місці й збудував тут першу. Односельці вважали його дуже хитрим і прозвали Лисом, а хутір — Лисичками.
Анжеліка Кравець зі своєю бабусею в будинку на хуторі Лисички в Тернопільській області. Фото надала Анжеліка
Тут я жила до 16 років, а після закінчення школи поїхала навчатися в ліцей і підкорювати столицю. В Києві прожила наступні 16 років.
«Хотіли взяти у «ВіаГру» просто тому, що я красива»
Якщо говорити про можливості, по які часто їдуть у столицю: прибуткова робота, столична тусовка, знайомства, розваги — то все це в мене було, але не стало моїм вибором.
Коли мені було 17, пропонували піти в балет до дуету відомих виконавців, а потім у гурт XS. Я відмовилась — ще навчалася в ліцеї. До того ж, я не вмію співати — в мене немає голосу, немає слуху. Я не танцюю. Я гнучка, займаюся йогою, але не маю того володіння тілом, яке потрібне для танців. Я розумію, чому мене хотіли взяти — просто тому, що я красива.
У 2014 році знайомий продюсер вмовляв мене йти на кастинг для «ВіаГри», і в якийсь момент я навіть пішла туди під тиском дзвінків, але в останній момент втекла — в мене ніколи не було бажання бути відомою за рахунок своєї зовнішності.
У Києві я працювала артдиректоркою модного караоке-закладу, де тусувалися бізнесмени, депутати й усі в такому дусі. Я багато кого знала.
Все, що мені було потрібне, я мала — був шлюб, власний бренд одягу, відеоблог про фітнес, фотосесії, зйомки, стартап з бездротовими навушниками… Все, чого можна хотіти від Києва, в мене було.
У 2018 році я поїхала на Тернопільщину до бабусі, бо вона захворіла, і тоді прожила в неї десь пів року й знову занурилася в сільське життя. Я завела нову сторінку в інстаграмі й назвала її «Робінзон на хуторі», бо в мене було таке відчуття, що я далеко від людей і щось будую заново.
Коли бабусі не стало, вирішила перебратися туди з Києва з усіма своїми речами — бути з природою, писати книги на землі моїх предків. Адже й прадід, і дід, і тато жили прямо на цьому клапті землі. Це для мене місце сили.
Я живу сама та все тут роблю своїми руками — дійсно, як Робінзон на своєму маленькому острівці землі.
Щороку я фарбую або білю будинок ззовні. Щовесни підводжу фундамент, шпаклюю, якщо з’явилися нові тріщини. У хаті фарбую стелі, ліжка, стіни, підлогу. Для мене дуже важливий внутрішній декор — я його створюю на свій смак. Це таке українське бохо: багато, дуже багато вишивки й макраме.
Макраме я плету сама, а вишивки замовляю в інтернеті. Колись у моєму дитинстві тут теж було ліжко з вишитими простирадлами та подушками, але там не можна було спати — це все було просто для краси. І я захотіла зробити так само, але щоб на тому всьому спати, лежати, сидіти.
Анжеліка Кравець іде застеляти своє ліжко вишитим простирадлом, яке замовила на OLX. Фото: ШоТам
Красиві вишиті скатертини, наволочки, простирадла шукаю на — щоб не прямо старовинні, але ручної роботи, з душею.
Я й сама на цих подушках-простирадлах сплю, і гостям їх даю, бо мені здається, що коли ти спиш на вишитій подушці, то почуваєш себе особливим. Це трохи, мабуть, нарцисично, але прикольно, мені подобається.
Котячо-собача ферма з козами
У мене тут живуть шість котів і сім собак — хтось у домі, хтось на подвір’ї. Є дикі, що приходять до мене їсти. Ну, і ще курочки. Але я захотіла козу.
Два роки тому ми сиділи — я, сестра й тітка. І я така: «Якось мені так нудно, порожньо у дворі. Що мені ті дві курочки? Хочу кіз!». А вони кажуть: «Ну так бери собі козу — тобі знадобиться. Пастися є де — гектар землі».
І все — я заходжу на OLX, вибираю «кози» та де є найближчі. Знаходжу Маню та Яня, їду за 140 кілометрів по них — просто тому, що вони мені сподобалися.
Анжеліка Кравець сидить на порозі свого будинку та пригощає хлібом козу Аляску. Фото: ШоТам
Бокс у садку й рожевий туалет
Я люблю два види спорту: бокс і йогу. Йогою займаюся просто на килимку у дворі, а боксерську грушу повісила в саду. Поки боксую нечасто — бракує часу, але думаю, що коли випаде сніг, буду боксувати, бо більше не буде чого робити на грядках, на клумбі. У селі немає можливості ходити до спортзалу, але ж займатися спортом можна — було б бажання.
Вважаю, що єдиний мінус, який у мене тут є, — це те, що туалет розташований на вулиці, хоч вода й каналізація в будинок проведені. Але цю дерев’яну вбиральню робив ще мій тато, а його немає вже майже 20 років — мабуть, через це я її досі зберігаю.
Туалет був такий зелений, нещасненький, і я собі вирішила, що треба якось його оновити, щоб він став веселіший. Пофарбувала в ніжно-рожевий — у мене й кімната така рожева, і столик, де я пишу.
Овочевий буддизм
У мене, звісно ж, є город, але я його не прибираю на зиму, як усі. Деякі рослини в мене там ростуть по кілька сезонів, а то й роками. Наприклад, самі по собі ростуть і знову сіються фенхель, цибулька, шпинат.
Це такий мій метод. Хоча всі дивляться, що в мене ніби неприбраний город, усе таке негарне, але в мене постійно є щось свіженьке.
Дуже люблю працювати на городі голими руками, без рукавичок. Коли ти торкаєшся до землі, до своїх овочів, це заспокоює — я це називаю «овочевим буддизмом».
У селі покращилося моє фізичне та ментальне здоров’я. Мені здається, це працює для всіх так, але тільки якщо ти не береш на себе забагато, не береш гектари городів. Треба обробляти стільки землі, скільки необхідно для однієї людини.
«Люди бачать мене десь у Дубаї з олігархом»
Для мене стало певним відкриттям, що люди бачать мене трішки інакше, ніж я себе всередині відчуваю. Їм здається, що моє місце в Голлівуді, з якимись олігархами в Дубаї, в Маямі тощо.
Багато людей не вірять, що я справді живу тим життям, яке показую в блозі. І після моєї участі в телепроєкті «Найкраща оселя» казали, що я просто актриса, що мене просто туди привезли на зйомки, що всю роботу роблять наймані працівники і взагалі все це оплачує якийсь багатий жених, якого я ховаю. Але його немає — я сама все це роблю й сама тут живу. Це мій вибір.
Мені б хотілося, щоб люди зрозуміли, що, крім можливостей, є питання вибору — що життя в селі можна обрати.
Коза Аляска краде в Анжеліки Кравець шапку з голови під час зйомок для ШоТам. Фото: ШоТам
На життя в українському селі дивляться 2 мільйони американців
І все-таки скористатися своєю зовнішністю я можу й тут, привертаючи увагу до свого способу життя.
Тому що в суспільстві ніби стоїть мета виїхати з села за будь-яку ціну, тож коли хтось повертається в село, людям здається, що це неправильно. Але я вважаю навпаки.
Тут є спокій, тиша, гарні продукти й багато умов для того, щоб працювати інтелектуально — наприклад, писати, працювати в ІТ чи вести блог. Мій дохід — це монетизація з моїх відеоблогів та продажі виробів макраме.
У мене була проблема зі сприйняттям того, що приваблива зовнішність також може бути інструментом для того, аби люди тебе почули. Так ти можеш привернути більше уваги, і це факт.
Але поки я вибрала сховатися. Показувати все в інтернеті, в блозі — це для мене ще окей. Мене дивляться 2 мільйони американців, але я знаю, що завтра вийду на вулицю, і вони мене ніде не зустрінуть.
Анжеліка Кравець приймає ванну в оцинкованій балії у себе вдома на хуторі Лисички. Фото з інстаграму Анжеліки
Поміщицька мрія
Я жартую, що в мене всередині такий собі поміщик, бо я хочу збудувати ціле своє село. Але не просто село, а такий хутір-готель — не знаю, як це правильно назвати. Моя ідеальна картина — це таке село з сучасних модульних будиночків, повністю оснащених всім, що треба, але при цьому оформлених ззовні та всередині в українському етностилі. І щоб там були й курочки-кізочки, і городик, і басейник. Люди туди приїжджатимуть перезавантажитись, попрацювати, відпочити.
Поки в мене немає можливості придбати собі землю й поставити модульні будинки, але мій родинний будинок, де я зараз живу — це така ніби репетиція, тест-драйв моєї мрії.
Анжеліка Кравець показує свою колекцію вишитого домашнього текстилю. Фото: ШоТам
Мені здається, що в цьому моя місія — показати інше українське село. Я, напевне, зрозумію, що досягла в цьому житті того, чого хотіла, коли привезуть перший модульний будинок і поставлять на мою власну землю. Я буду дуже щаслива.
До діток парафії Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ селища Скала-Подільської завітав Святий Миколай.
Тепле затишне дійство відбулося в неділю 1 грудня після Служби Божої. Спершу присутніх порадували своїм співом вихованці Скала-Подільської дитячої музичної школи під керівництвом Ірини Івасечко та Володимира Кустіцького. Відтак до малюків “прилетіли” янголи, запрошуючи до гурту Святого Миколая.
Діти співали для Чудотворця пісень, декламували вірші, малювали малюнки, а він дарував їм солодощі та добрі слова. Дійство до Дня Святого Миколая на парафії вже стало доброю традицією. Отець Василь Германюк разом із молоддю та парафіяльною громадою щорічно організовує тепле сімейне свято для дітей.
“Діти – це те найдорожче, що ми маємо. На них ми покладаємо всі надії й сподівання і для них виборюємо незалежну вільну країну”, – зазначив священик Василь Германюк. Завершилося свято спільною піснею до Святого Миколая.
Вибір електроперфоратора – питання досить серйозне, особливо якщо йдеться про виконання робіт на професійному, а не на побутовому рівні. Оскільки основним призначенням перфоратора є руйнування (шляхом свердління, або ударних рухів) твердих матеріалів і з’єднань, відповідно основна відмінність полягає у формі їх хвостової частини (хвостовика).
Хвостовики SDS https://allo.ua/ua/perforatory/tip_patrona_perforatory-sds_max/, про які йтиметься у цій статті, бувають декількох видів, а саме: top, quick, hex, plus і max. Оскільки найбільшого поширення практично отримали plus і maх, розглянемо їх детальніше.
Для цього проведемо порівняльний аналіз систем SDS plus та SDS maх за основними показниками.
Профіль діяльності. SDS plus застосовується і у професійній діяльності, проте набагато частіше – у побуті. SDS maх найчастіше використовують під час виконання робіт на професійному рівні.
Вага перфоратора. SDS plus використовується для невеликих перфораторів, вага яких коливається від 2 до 4 кг. SDS max розрахований на перфоратор вагою від 5 кг.
Діаметр буріння. SDS plus дозволяє робити отвори до 26 мм. SDS max дозволяє бурити отвори від 20 мм і більше.
Діаметр хвостовика. Діаметр хвостової частини SDS plus та SDS max – 10 мм та 18 мм відповідно.
Глибина входження в патрон. SDS plus передбачає, що хвостовик входить у патрон на 40 мм, SDS max – на 90 мм.
Кількість пазів. SDS plus має всього 4 пази: 2 відкриті та 2 закриті. Перші використовуються для напрямних клинів, другі – для фіксації. SDS max у сумі має 5 пазів, 3 з яких є відкритими та 2 закритими.
Робоча довжина.У електроперфораторах систем SDS plus та SDS max робоча довжина суттєво відрізняється: від 50 мм і вище для системи plus та від 200 мм для системи max.
Режими роботи перфоратора. Електроперфоратори можуть мати три основні режими роботи, а саме:
свердління з ударом;
свердління без удару;
удар без свердління.
Перфоратори системи SDS plus бувають три або дворежимні (1 і 2 режими), залежно від свого класу.
Перфоратори системи SDS max використовують для складніших завдань, тому їм передбачена 2-х режимна робота (1 і 3 режими).
При виборі електроперфоратора слід пам’ятати, що оснащення до нього має бути підібране такого ж стандарту. Хоча й випускаються перехідники з SDS max на SDS plus, проте їх використання практично замість спрощення роботи, часто приносить лише додаткові труднощі.
Є певні застереження і щодо використання свердла для кладки, зверніть увагу на різні типи, які доступні, і знайдіть той, який підходить для вашого застосування. Не просто купуйте один тип , тому що він дешевший чи на даний час доступний.
Спецпоказ документального фільму “Потяг до життя” відбувся у Тернополі. Ця стрічка розповідає про героїчні вчинки залізничників, які з перших днів повномасштабної війни всіма можливими силами допомагали населенню та військовим. Картина знята на основі свідчень понад 60 працівників “Укрзалізниці” з різних регіонів країни.
Режисер Олександр Тіменко опрацював понад 100 годин унікального відеоматеріалу, знятого під час евакуаційних рейсів. Усе, що відбувалося, описують очевидці. Розповідями про свій досвід поїздок «Укрзалізницею» під час війни також діляться експрем’єр Великої Британії Борис Джонсон, голлівудський актор Орландо Блум та футболіст Андрій Шевченко. Спецпокази фільму розпочали з Тернопільщини – батьківщини продюсерки та авторки сценарію стрічки Галини Храпко, яка приїхала на спецпоказ.
“Я дуже приємно зворушена насамперед земляками, тому що я не очікувала, що будуть майже заповнені дві глядацькі зали. Це дуже приємно. Я вже навіть не знаю, скільки десятків разів я бачила цей фільм, але щоразу, як заново. І коли я сиділа поміж глядачів, мені було дуже цікаво спостерігати за їх реакцією. І ось коли я помічала ці сльози, вдихи, видихи і десь місцями сміх – мене дуже це вразило. Я дуже задоволена. Не шкодую ні на краплю, що тур ми почали саме з Тернополя, – каже вона у коментарі журналісту видання “Терен“.
Із початком повномасштабної війни “Укрзалізниця” стала єдиним транспортним сполученням, яке безперебійно працювало. У фільмі розказали про те, як у перші дні відбувалася евакуація з-під обстрілів, про створення медичних вагонів, небезпечні завдання, трагічні історії персоналу залізниці та постраждалих від війни.
Десь плакав… Багато речей впізнавав, багато людей впізнавав, багато тенденцій бачив. Дуже сильний фільм. Окремо хочу відзначити, я подивований Андрієм Шевченком, в хорошому розумінні. Я захоплений від всіх героїв, від всього, але мене в цьому фільмі найбільше здивував саме Андрій, – ділиться враженнями голова Тернопільської кінокомісії Володимир Ханас у коментарі цьому ж порталу.
Своїми враженнями поділились інші глядачі:
Ольга Спільніченко : Дякую за неймовірну атмосферу на презентації фільму, за емоції, які виплескувались мимоволі у кожного. Фільм важливий в контексті живої історії.
Варто показувати і за кордоном, і в Україні. Щоб знали, щоб пам’ятали, щоб любили і ненавиділи, щоб чітко розуміли звідки на нашу землю прийшли зло.
Ярина Жукорська : А слів просто немає
Людина – найстрашніша істота на землі. І людина – найчуйніша істота на землі, здатна ризикувати своїм життям заради інших. Одна і та сама людина. Це завжди лише питання вибору. Після перегляду фільму хотілося одного – підійти з тими заплаканими очима, обійняти продюсерку та сценаристку Khrapko Halyna і сказати «дякую». І у той момент розумієш, що слова не передають і сотої частини відчуттів. Слова – це лише слова. Матимете можливість – не пропустіть. Кожна секунда перегляду варта, цінна, до найглибших закутків серця.
Це було супер, супер, супер. Цей фільм має побачити кожен.
Olena BednarskaТакого кайфу, гордості і сліз в мене давно не було. Це потрібно особливо зараз, і особливо для іноземної публіки. Дитина в захваті і трепеті перебувала весь вечір. Василь Ханас Потужний документальний фільм, таке враження, що все знято в режимі реального часу. Неперевершений закадровий голос Римми Зюбіної
Олена МудраДякую за величезну пророблену роботу знімальної групи, за те, що ми побачили українську залізницю, як ще одну ланку спротиву російській агресії, за всіх врятованих діточок і людей, фільм обов’язково має побачити глядач за кордоном – дуже слушні порівняння про можливі руйнування в інших країнах і прийде розуміння, від якого жорстокого ворога захищають українці не тільки свою державу, а і інші. Валентина Семеняк я плакала і в ту мить спіймала себе на думці:”Цей фільм мають подивитися Всі! Честь і шана Вам, пані Галинко. Мені здається, що навіть Ви сама до кінця ще не Усвідомлюєте, яку ВЕЛИКУ СПРАВУ ЗРОБИЛИ”
Ірина Ханенко Володя,це найкращий сценарій створений Людьми,благословенний Богом.За Андрія-велике дякую.Для мене це значимо дуже.Він дуже сильний по житті,просто потрібна підтримка після всього ,що він пережив.
Окрема подяка Ользі Коломийчук, котра створила затишну атмосферу для всіх учасників спецпоказу. Це може підтвердити Дядько Гриша з Херсону 🙂 І лише такі люди з величезним серцем як Олександра Лобода можуть організувати таку гранду.
Щира подяка всім хто створював і долучився.
Ну й трохи офіціозу. Це те, що не завжди читають в титрах:«Потяг до життя» – це історія боротьби, відданості та героїзму українських залізничників, яку світ ще не бачив. У яку світ повірив і підтримав, насамперед завдяки тим, хто потрапив в об’єктив камери.
Фільм вироблено кінокомпанією KALYNA FILM у партнерстві з Благодійним Фондом “Слава Україні”.
Справжні історії справжніх людей із 14 листопада в усіх кінотеатрах України.
Частина коштів від прокату фільму буде перерахована дітям і родинам загиблих залізничників.
Трейлер фільму “Потяг до життя” на сайті дистриб’ютора:
Ім’я Лі Страсберга відоме всім тим, хто цікавиться американською культурою, практично всі зірки Голлівуду – його учні та послідовники. Їхній список зайняв би не одну сторінку, але досить назвати найзнаменитіших – Марлона Брандо, Пола Ньюмана, Джоан Вудворд, Омара Шаріфа, Аль Пачіно, Роберта де Ніро, Дастіна Гофмана, Алека Болдвіна, Стіва Бушемі, Джейн Фонду, Міккі Рурка, Анжеліну Джолі, Уму Турман, Скарлет Йохансон.
Ученицею Страсберга була й Мерилін Монро – педагогу було дуже шкода, що, використовуючи її акторські дані, Голлівуд зациклився на амплуа секс-бомби – на його думку, вона була здатна на більше, якби хтось наважився дати їй серйозну драматичну роль. Усього ж учні Страсберга 128 (!) разів отримували номінації на премії “Оскар”, “Еммі” й “Тоні” – непоганий результат для їхнього вчителя. Свою викладацьку діяльність Страсберг розпочинав як послідовник системи Станіславського, але згодом переосмислив та доопрацював її, створивши власний творчий “Метод”. На його думку, головним в акторській майстерності є щирість: актори повинні жити на екрані та сцені, а не кривлятися, одягаючи маски своїх персонажів.
Ізраель Штрассберг із Тернопільської області
Лі Страсберг – Ізраель Штрассберг – народився 17 листопада 1901 року в бідній єврейській родині у маленькому містечку Буданів, яке зараз територіально належить до Теребовлянського району Тернопільської області. У пошуках кращої долі в Америку спочатку, залишивши сім’ю на батьківщині, вирушив батько Ізі Барух Меєр Штрассберг. Улаштувавшись робітником на нью-йоркську швейну фабрику, він перевіз за океан дружину Ілу та дітей – дочку й трьох синів, молодшим з яких і був Ізя. Вони оселилися на Нижньому Іст-Сайді, на Мангеттені, й змінили прізвище на Страсберг, а Ізя до того ж перетворився на Лі. Він ріс тихою, мрійливою дитиною – багато читав і мало спілкувався з однолітками. У школі хлопчик навчався охоче та з цікавістю, але після сімейної трагедії – смерті старшого брата Залмана – впав у депресію та кинув навчання. Згодом серцева рана хлопчика зарубцювалася, але до школи він уже не повернувся – до кінця життя займався самоосвітою.
Вибух гасової лампи
У театр Лі потрапив випадково – до аматорської трупи його привів родич, він же запропонував хлопчику зіграти невелику роль у виставі, яку там на той час саме репетирували. Продемонструвавши гарні акторські здібності, Лі почав грати і в інших спектаклях, та “захворів” на акторську професію. Вдень він заробляв на життя в суді, де працював клерком, а потім у майстерні з продажу перук і шиньйонів, а ввечері виходив на сцени єврейських театрів, де грали їдишем. Одного разу просто під час вистави з ним стався нещасний випадок: у його руках вибухнула старовинна гасова лампа, яку молодик намагався запалити не з того боку. Тоді Страсберг знепритомнів і деякий час провів у лікарні.
Учитель Мерилін Монро з Тернопільської області: Лі Страсберг – театральний режисер, актор і педагог, який виховав більшу частину голлівудських зірок
Американський лабораторний театр
Можливо, він вважав би подію поганою прикметою і залишив би свої театральні досліди, але до Нью-Йорка приїхала з гастролями трупа МХАТ під керівництвом Костянтина Станіславського. Побувавши на виставах, Лі зрозумів, що знайшов справу всього свого життя. У 1923 році Страсберг, розуміючи, що йому не вистачає акторської освіти, вступив до театральної школи Clare Tree Major School of the Theater, але рівень освіти, який там давали студентам, його не влаштував. У пошуках нових знань і досвіду Страсберг опинився в Американському лабораторному театрі, де викладав колишній актор МХАТ Річард Болеславський. Лі почав відвідувати його майстер-класи. 1925 року Страсберг зміг продемонструвати все, чого навчився, – у цей час відбувся його дебют у професійному театрі. Перед кожним виходом на сцену він “вживався” у роль, яку грав, стаючи на час вистави іншою людиною.
“Голос Великої Депресії”
У листопаді 1930 року Лі Страсберг та інший актор і режисер, теж син єврейських емігрантів, Гарольд Клерман, заснували некомерційну театральну трупу Group Theater, до якої увійшли Стелла Адлер, Еліа Казан, Моріс Карновскі, Фібі Бренд, Кліфф. Від інших театрів, що існували на той час у США, її відрізняла ансамблевість: у трупі не існувало однієї-єдиної зірки – зірками були всі її актори. Прем’єра Group Theater – вистава “Будинок Коннері” за п’єсою Пола Гріна, поставлена за 2,5 тисячі доларів, режисером якої став Страсберг, – принесла трупі успіх. За словами відомого драматурга Артура Міллера, Group Theater був культурним явищем, яке вже ніколи не повториться, – у свій час він звучав як “голос Великої Депресії”.
Система Станіславського як камінь спотикання
Своєї актуальності Group Theater позбувся з початком Другої світової війни – театральні історики вважають, що у воєнний час глядачі й творці втратили інтерес до сценічних експериментів. Хоча, як говорили самі учасники колективу, їхні творчі пошуки зайшли в глухий кут – вони самі не розуміли, в який бік рухатися далі. Ці – суто внутрішні – причини призвели до розколу в трупі: одну частину з них, яка вважала, що потрібно продовжувати сценічні пошуки, очолила акторка Стелла Адлер, другу – Лі Страсберг, який виступав за дисципліну, контроль та організованість. Втім, існує думка, що каменем спотикання у конфлікті між двома творчими особистостями стала система Станіславського: Адлер вважала, що Страсберг неправильно її трактує. Акторка не лише заснувала театральну студію імені себе, а й викладала в ній сценічну майстерність – серед її учнів називають Стівена Спілберга та Пітера Богдановича, Джуді Гарленд та Елізабет Тейлор, Мелані Гріффіт і Роберта де Ніро, Мартіна Шина, Олену Горн і багатьох інших.
Автор “Методу”
Щодо кар’єри Страсберга, то вона в цей момент залишала бажати кращого: Group Theater зіткнувся із серйозними фінансовими проблемами, а його акторські роботи особливого інтересу в публіки не викликали. Доленосну роль у житті Страсберга в цей час зіграв один з акторів Group Theater Еліа Казан, який перетворився на видатного режисера – спочатку театрального (саме він поставив культову виставу “Трамвай “Бажання””), а згодом і голлівудського. Саме він попросив Лі Страсберга зайнятися професійною підготовкою акторів та режисерів для роботи на Бродвеї та Голлівуді – така школа під назвою Actors Studio відкрилася в 1949 році. Страсберг дуже швидко перетворився з одного з викладачів – він працював разом із Робертом Льюїсом та Шеріл Кроуфорд – на художнього керівника школи. Авторитет Actors Studio стрімко зростав, зрештою трансформувавши школу в найвпливовіший навчальний заклад не тільки у США, а й у світі. Через високі вимоги до абітурієнтів вступити до нього було вкрай складно: так, Джек Ніколсон зміг це зробити лише з п’ятої спроби, Джастін Гоффман – із шостої, а Гарві Кейтель – з одинадцятої. Причому, проваливши прослуховування, майбутні зірки могли знову прийти на іспит лише через рік, але вони наполегливо поверталися до Actors Studio знову й знову, розуміючи, що лише тут зможуть здобути якісну акторську освіту. Згодом Страсберг приєднав до системи Станіславського творчі методи реформаторів театру Євгена Вахтангова та Всеволода Мейєрхольда, створивши тим самим власну – унікальну – теорію, назвавши її “Методом” – сьогодні її викладають і практикують у всьому світі. Сам Страсберг говорив про нього так: “Мій метод простий. Він, по суті, підсумовує те, що актори робили підсвідомо, коли грали добре”.
Останній вихід на сцену… за три дні до смерті
Наприкінці 60-х років Страсберг відкрив дві філії Actors Studio – у Нью-Йорку та Західному Голлівуді. Викладацька діяльність забирала весь його час і сили, не дивно, що на акторську та режисерську діяльність їх не вистачало. Тим не менш, у віці 73 років він зіграв роль другого плану в культовому фільмі “Хрещений батько-2”, за яку його номінували на “Оскар”. На сцену Лі Страсберг востаннє вийшов 14 лютого 1982 року, ставши учасником благодійного шоу “Ніч 100 зірок” – отримані від цього гроші пішли до Фонду підтримки акторів. Компанію йому тоді склали його учні – Аль Пачіно та Роберт де Ніро. А вже за три дні, 17 лютого, Страсберга не стало – у віці 80 років він помер у кареті “швидкої допомоги” від серцевого нападу. Громадянська панахида за видатним театральним педагогом пройшла в Театрі Шуберта, де труну – всупереч традиціям – було виставлено не у фоє чи проході, а на сцені. Проводити його в останню путь прийшов увесь американський бомонд, при цьому переважною більшістю присутніх театральних і кіноакторів були учні Страсберга.
Учора у Львові відбувся Відкритий чемпіонат України з бодибілдингу WABBA 2024. Участь у ньому взяла інспекторка патрульної поліції Києва Елізабет Мазур. Для неї це був дебют у професійних змаганнях, адже займатися цим видом спорту вона почала лише влітку цього року. Попри високу конкуренцію, наша спортсменка здобула бронзу в номінації “фітнес-бікіні”.
Змагання з бодибілдингу та фітнесу — це конкурси атлетичної краси, де, окрім зовнішності, оцінюються фізична форма та рівень підготовки спортсменів.
Попри щільний графік служби, Елізабет постійно тренується та підвищує свій професійний рівень.
Артистці Національного театру імені Марії Заньковецької, уродженці Бережанщини Інні Калинюк, присвоєно почесне звання “Заслуженого артиста України”.
Відповідний указ Президента В. Зеленського опублікований з нагоди Всеукраїнського дня працівника культури та майстрів народного мистецтва, пише “ПЕРШИЙ онлайн”.
“Команда театру приєднається до привітань та бажає Інні Калинюк творчих злетів, гучних оплесків та невичерпного натхнення на шляху до нових мистецьких вершин”,– зазначили колеги акторки.
Любов Кобилянська з Тернопільщини знімає відео про догляд за козами. Жінка живе у селі з села Старий Олексинець Лопушненської громади. Вона знімає відео про догляд за козами, рецепти домашньої кухні та ділиться ними у YouTube. За її блогом “Я і мої кози” стежать майже 220 тисяч підписників.
Жінка — мати шістьох дітей та дружина військовослужбовця, який захищає Україну з 2015 року.
За її словами, про свої будні на відео розповідає щодня.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
“Що готую — те знімають на відео і показую. Навіть той самий борщ. Показую, як варю, все розказую. Звичайно, є і хейтери. Канал великий, то без хейтерів нікуди”, — сказала блогерка.
На каналі “Я і мої кози” Любов Кобилянська зібрала 176 тисяч підписників, а на “Я і мамині тваринки” — майже 40 тисяч. Любов розповіла, що ділиться у блозі й складними моментами в житті. Нещодавно її чоловік, який захищає Україну з 2015 року, отримав поранення і зараз проходить реабілітацію.
“Дякувати Богу та моїм друзям, які мене підтримували. Я їм дуже вдячна всім за це, що вони в мене є. Було легше це все пережити, бо дзвонили підтримували, питали, що треба і стало йому легше. Тяжко морально та фізично тяжко, бо з малою залишилися вдома, але помаленьку працюємо і буде перемога та все буде добре”, — йдеться у повідомленні.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
Історію Любові Кобилянської Суспільне розповідало чотири роки тому. Тоді жінка тільки почала вести блог.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
В господарстві Любов мала 13 кіз. Зараз зменшила господарство і має шість кіз, одного козла та п’ятеро козенят.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
“Кози в мене гарненькі, є п’ять маленьких, а козла я купила для зміни крові. Він з рудими бровами. Коза Шоколадка – найперша моя нубійська коза. Мені її подарували підписники і від неї маю ще дві кози. Також є кози Кориця, Мандаринка, Білобока, Зірулька. Я всіх їх люблю”, — зазначила жінка.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
Любов Кобилянська відзняла майже 5 тисяч відео для свого блогу.
“Я і мої кози”, блогерка з Тернопільщини, Любов Кобилянська, відео про село, листопад 2024. Суспільне Тернопіль
Одне з найпопулярніших на її каналі — “Як я закриваю яйця на зиму в банках”, яке набрало майже 800 тисяч переглядів. Жінка зазначила, що постійно читає коментарі до своїх відео.
9 листопада книга «Євангеліє Учительное», яка була видана у Рохманові, відзначила своє 405-річчя.
Примірник «Євангеліє Учительное» зберігається в Кременецькому краєзнавчому музеї.
Друкарство в історії культури кожного народу має велике значення. Таким культурним центром на початку ХVІІ століття була мандрівна друкарня, яка розмістилася у Рохманові, друкарем якої був ієромонах та проповідник Кирило Транквіліон-Ставровецький.
Власниця Рохманова Ірина (Раїна) Могилянка запросила Кирила Транквіліон-Ставровецького, в якого виникли конфлікти з місцевою братією, продовжити роботу в центрі своїх маєтностей – Рохманові. Кирило прибув до Рохманова десь 1618 року та розташував тут привезену з Почаєва свою мандрівну друкарню. Друкарня знаходилась при замкові князів Вишневецьких, що стояв над річкою Трибушівка, притокою Вілії, біля теперішнього моста з Рохманова до Шумська.
9 листопада 1619 року вийшов у світ збірник під назвою «Євангеліє Учительное». Книжка дійшла до нас з різними посвятами княгині Ірині Вишневецькій, князю Юрію Чарторийському та князю Самуїлу Якимовичу Корецькому, які матеріально підтримували видавництво. Збірник був прикрашений кольоровими заставками та гербами роду князів Чарторийських. Книга великого формату на 552 аркушах, містить різні проповіді та повчання, побудовані в морально-викривальному дусі, висвітлено етичні проблеми, зокрема, питання поведінки молодої людини у товаристві, повчає як вести себе у гостях, поважати старших.
1627 року книга засуджена духовним Собором, як єретична, і заборонена. Сам Кирило Ставровецький був офіційно переслідуваний владою. Праця Кирила Транквіліона-Ставровецького – свідчення високого та мистецького рівня не тільки Шумщини чи Волині, а й українського книгодрукування взагалі.
