Якось прочитала зізнання колишньої редакторки популярного реаліті-шоу. Їй дали завдання знайти дитину-сироту п’яти-семи років, хвору на лейкемію. знайшла хлопчика, котрого виховувала бабуся. Вона погодилася взяти участь у шоу з надією, що внукові допоможуть. А в редакції сказали: «Історія не достатньо жорстка». Після цього випадку редакторка звільнилася з роботи й зареклася працювати в схожих проєктах.
Телевізійний фастфуд
Цинізм, безцеремонне втручання в особисте, гра на почуттях, штучне створення обставин, у яких людина проявля є себе не найкращим чином, провокування героїв на відвертість, що може їм зашкодити — це те, на чому тримаються телешоу й утримують біля екранів глядачів. Те, внаслідок чого такі проєкти мають найвищі рейтинги на своїх каналах. Од нічого робити люди зацікавлено дивляться, як чоловіки обмінюються дружинами, та ще й розчаровуються, коли сім’ї прощаються без скандалу. Люди сміються з панянок, котрі стають «селянками», і з селянок, котрі вдають, що вперше побачили унітаз. Глядачі переймаються, кого з красунь обере той чи інший холостяк, як тато упорається з хатою, чи виживе під об’єктивами камер чиєсь кохання…
А тепер вдумаймося у зміст двох попередніх абзаців. Не соромно своїми глядацькими уподобаннями підвищувати рейтинги програм, що калічать долі й тримаються на потуранні людським слабкостям, низьким інстинктам — підглянути, підслухати чиєсь життя і… осудити, розважити себе сильними переживаннями? Адже мета реаліті-шоу — створити видовище будь-якою ціною. І аж ніяк не допомогти, не врятувати.
«Це телевізійний фастфуд, — наголошу є практична психологиня вищої категорії, психологиня-методистка, психотерапевтка в напрямку «Позитивна психотерапія» Тетяна Іванюк. — Якщо раніше телебачення мало виховну, навчальну, пізнавальну функції, то тепер вони відійшли на другий план і залишилася тільки функція розважальна, бо вона найбільш прибуткова.
Кожне реаліті-шоу має продюсерів, котрі хочуть повернути вкладені гроші з прибутком, і режисерів. Уявлення про те, що все в шоу відбувається спонтанно, а герої роблять те, що й у повсякденні — тільки ілюзія, яку створюють режисери. Рол і в таких телепроєктах прописані, все змонтовано так, щоб викликати резонанс».
Реаліті-шоу — це потурання збоченню, що нагадує слабку форму чи різновид вуаєризму (підглядання за людьми під час переодягання або сексу, що призводить до сексуального збудження). Сидіти на лавочці під під’їздом, збирати інформацію про сусідів, стежити за тим, хто коли і з ким вийшов чи прийшов, обговорювати всіх, осуджувати начебто негоже. А підглядати за життям чужих людей, сидячи перед телевізором, нормально.
«Це — легалізоване втручання в чужу сім’ю, чужий особистісний простір, — пояснює Тетяна Михайлівна. — В реальному житті людина, в приватне життя котрої втручаються сторонні, може дати відсіч. А глядачі реаліті- шоу задовольняють своє «его» без жодного ризику отримати за свою цікавість осуд. Від зворотної реакції захищає екран телевізора.
Жодного виховного впливу такі передачі не мають. Їхні герої не самі зголошуються, щоб їм допомогли. Їх знаходять, їм говорять, що і як потрібно робити, аби розгорнути дискусію в студії. Глядачі не аналізують конфліктів у чужих сім’ях, не зіставляють їх зі своїм життям, бо для цього треба мати розвинене критичне мислення. Люди, котрі ним володіють, не витрачають час на перегляди реаліті-шоу».
Розвага для нещасних
Особливе занепокоєння в психологів викликає участь у таких проєктах дітей. Відповідальність за це, наголошує Тетяна Іванюк, несуть батьки. Вони передусім тішать свої амбіції. Їм хочеться швидкої популярност і, вдаваної слави. Критичні до себе, інтелектуально розвинені люди ніколи не погодяться, щоб їхнє приватне життя виставляли напоказ перед мільйонами телеглядачів. А потім іще й обговорювали.
Батьки не усвідомлюють, який вплив матиме на дітей участь у реаліті- шоу. Вони думають, що стануть зірками, якщо їх покажуть по телевізору. Другий мотив — гонорари за участь у шоу. А є частина людей, котрі просто хочуть бути в центрі уваги.
«Діти піддаються подвійному психологічному тиску, — стверджує Тетяна Іванюк. — Спершу — на знімальному майданчику, під прицілом камер, і потім, коли шоу показують по телебаченню і починається обговорення. Однокласники дитини можуть сказати: «О, ти крутий!» І наслідуватимуть її не дуже гідні вчинки. Вона ж не може адекватно оцінити, наскільки неправильно вчиняла під час зйомок. А діти, котрі дивилися передачу і вважають, що це круто, отримують негативний приклад. Дитяча психіка реагує глибокими наслідками. Саме тому варто сто разів подумати, перш ніж погоджуватися на участь дитини в талант-шоу.
Якщо в неї вразлива нестійка психіка, то хай іде своїм шляхом і наполегливо розвиває талант. Бо тимчасовий спалах слави ні до чого доброго не приведе. Після шоу про дитину забудуть. Закінчиться проєкт, вона стане нікому не потрібною, а це — травма. Батьки повинні розум іти, що до успіху просувають тих, хто має гроші. Сподівання на спонсорів примарне.
Глядачам покажуть, як дитина, котра програла, ридає за кулісами. У них рватимуться серця. А як сприймуть ці ридання її однокласники? І що буде далі? Не кожна дитина розуміє, що шоу закінчується, а життя триває, що до мети потрібно йти, не зважаючи на поразки. Щоб так думати, треба мати недитячу свідомість».
…Глядачі реаліті-шоу не знають або не замислюються над тим, що їхні учасники підписують контракти, де за гроші зобов’язуються виконувати ті чи інші правила, що суперечать правам людини. На догоду невибагливому глядачеві й рейтингам телеканалу. Люди опиняються в пастці телевізійників. Їхні слова виривають із контексту, провокують на жалюгідний вигляд у кадрі, безсоромно грають на почуттях. Це свого часу розповіла на загал журналістка «Детектор медіа» Галина Скляревська. Запевнила, що всі усні домовленості з героями на етапі заманювання їх у шоу втрачають силу після підписання контракту, де мікроскопічним шрифтом прописані умови кабальні, на які адекватні люди не погодилися б за жодних умов.
Психологиня підсумовує: фастфуд — смачна їжа, швидкого приготування, проте шкідлива. Люди це розуміють, добре знають про її згубний вплив на організм, але продовжують їсти, бо вже «підсіли» на неї. Фастфуд готують так, щоби він викликав залежність. Так само і з реаліті-шоу. Доки нас годуватимуть шкідливим телевізійним фастфудом? Поки на нього є глядацький попит. Тож, переглянувши ту чи іншу передачу, запитаймо себе: на що ми витратили час?
І на завершення. Кілька років тому, за інформацією «Українського тижня », вчені університету Меріленду опублікували результати 30-річного дослідження, внаслідок якого з’ясували, що найбільше часу проводять перед телевізором… нещасні люди. Щасливі займаються спортом, громадською діяльністю, читають книжки, приділяють увагу рідним і друзям…
Отже, телебачення — розвага для нещасних. Почуваймося щасливими і вмикаймо телевізор якомога рідше.
Ліля КОСТИШИН, Вільне життя
