Гуpт «ГАЙДАМАКИ» та Тоня Матвієнко вже вдpуге долучилися до ствоpення саундтpеку до фільмів пpо істоpію укpаїнського повстанського pуху і долю командиpа УПА Данила Чеpвоного.
Впеpше Олександp Яpмола та Тоня Матвієнко виконали пісню «Ой, у лузі чеpвона калина …», яка пpозвучала у фільмі «Чеpвоний» (pеж. Заза Буадзе). Ця пісня стала спpавжнім хітом на YouTube і впpодовж вже 3-х pоків щодня набиpає від 3000 до 6000 тисяч пеpеглядів! Загалом це відео пеpеглянуло понад 3,2 мільйони глядачів.
«Чеpвоний. Без лінії фpонту» – це пpиквел відомого фільму «Чеpвоний», який вийшов у національний пpокат на День незалежності у 2017 pоці. Обидві стpічки ствоpено за підтpимки Деpжавного агентства Укpаїни з питань кіно.
Автоpи фільму «Чеpвоний. Без лінії фpонту»: pежисеpи-постановники Заза Буадзе та Таpас Ткаченко, автоp сценаpію Андpій Кокотюха, опеpатоp-постановник Олександp Земляний, художник-постановник Ольга Світлична, композитоp Патpік Каннелл. У pолях: Микола Беpеза (Данило Чеpвоний), Максим Панченко (Доpош), Олег Стефан (Воpон), Оpест Пастух (Зенон), Андpій Мельник (Миpон), Володимиp Губанов (Калюжний), Даша Плахтій (Уляна). Хочемо відмітити, що фpонтмен гуpту «ГАЙДАМАКИ» Олександp Яpмола виконав у стpічці pоль стаpшого агента польської дефензиви.
Національна суспільна телерадіокомпанія України запустила сайт і радіо з аудіоказками українською мовою.
Казки різних народів світу начитують актор театру кіно та дубляжу Євген Малуха, вокаліст гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк, учасник гурту DakhaBrakha Марко Галаневич і лідерка гурту «Крихітка» Саша Кольцова. Невдовзі з’являться казки, які озвучив письменник Сергій Жадан та співачка Христина Соловій, пише Тhe village.
Згодом обіцяють запустити безкоштовні додатки з казками.
На сайті також можна завантажити розмальовки. Ілюстрації для проекту виконала Женя Гайдамака.
Радіохвиля авторських казок українською мовою для дітей доступна на сайті 24 години. У плеєрі наразі понад 200 аудіоказок.
«Відчуваю себе, ніби у казці, яка стала реальністю!» — не стримує емоцій тернополянка Ніна Рогожинська. Уже два роки наша землячка живе у мальовничому іспанському місті Пальма де Мальорка, а кілька тижнів тому відсвяткувала тут казкове весілля. Її історія чимось схожа на історію Попелюшки. Доля не раз випробовувала її на міцність, і хоч добра фея так і не з’явилася, а всього довелося добиватися самій, все ж у фіналі історії таки був прекрасний принц і розкішне весілля. Хоча який «фінал історії»? Щаслива історія Ніни та Альберта тільки починається, пише НОВА…
Поїхала на роботу, а знайшла свою долю — Приїхала в Іспанію я два роки тому з двома синами, з дуже непростих життєвих обставин, — розповідає жінка. — Було важко. Працювала, прибираючи по 11 годин на день, про себе не думала, вирішила, що для мене головне — поставити на ноги синів. У Тернополі я працювала на кафедрах мікробіології, фармакогнозії, а згодом на кафедрі стоматології ТДМУ, а тут не цуралася ніякої роботи… Щоправда, дуже швидко вивчила іспанську мову – за два місяці уже вільно говорила, стало трохи легше і цікавіше. А тоді моя подруга, з якою я якось зустрілася в барі, каже мені: «Мій чоловік хоче познайомити тебе зі своїм братом…» Я кажу: «Я не знаю, чи мені це потрібно, я сама в чужій країні з двома дітьми, я не шукаю тут пригод, а хочу кращого майбутнього для своїх синів…» Але взяла з собою молодшого сина Валентина і вирішила все-таки піти на зустріч. Альберт уже згодом зізнався мені, що перед тією доленосною зустріччю, подивившись мої фото у Фейсбуці, сказав брату: «Вона занадто гарна для мене…» (Сміється, — авт.) Але ще з першої нашої зустрічі я відразу зрозуміла, що закохалася! Отак, з першого погляду – якби мені колись сказали, що зі мною таке станеться, то я б не повірила! Альберт вразив своєю увагою, турботою, добротою. Далі були дзвінки, переписки, зустрічі… На півроку нашого знайомства він подарував мені картину, на якій було зображено розташування зірок у момент нашої першої зустрічі. Це було просто неймовірно! Такий романтичний жест мене просто підкорив! Сини теж відразу прихилилися до Альберта, легко знайшли з ним спільну мову. Якось ми усі поїхали на сусідній острів Менорка – там надзвичайно красиві краєвиди! І от під час прогулянки мій старший син Віктор дістає фотокамеру, а Альберт стає на коліно і просить мене вийти за нього заміж… Це був такий зворушливий момент, я ледве стримала сльози… Ми обоє були такі щасливі! Для весілля обрали дату 22 серпня, але хто ж тоді знав, що гряне коронавірус і карантин? За порушення карантину забирали до відділку — Ми живемо доволі віддалено (Пальма де Мальорка — столиця та найбільше місто іспанської автономної спільноти Балеарські острови на острові Майорка), тож у нас не було багато випадків захворювання – ситуація з коронавірусом була краща, ніж на материковій частині. Але все одно у нас був суворий карантин, усі дисципліновано ходили у масках – поліція суворо стежила за дотриманням цих норм і штрафувала тих, хто без маски, — каже пані Ніна. — Навіть бувало таке, що старших людей, які не дотримувалися карантину і гуляли містом, з профілактичною метою забирали до відділку на кілька годин… (Сміється, — авт.) Мусили їх так навчити. Усі заклади та установи були закриті, у магазин можна було йти тільки той, що найближче біля дому, інакше — штраф. Але держава платила компенсацію за вимушене безробіття — навіть мені, яка не була громадянкою Іспанії. Тут, коли ти працюєш (байдуже, на якій роботі, в іспанців немає поняття «престижна-непрестижна», є просто робота і найважливіше, чи ти добре її робиш), ти собі можеш дозволити все! На хороший якісний одяг щосезону є знижки – за 2-3 євро можна купити те, що було 50-60 євро. Можна дозволити собі які завгодно смаколики: червона риба і різноманітне делікатесне «моріско» – морепродукти тут у всіх норма в харчуванні. Іспанці не так «заморочуються» готуванням, як ми: їдять багато зелені, морепродуктів, простенькі супи-пюре. Хоча і від української кухні мій чоловік у захваті: любить і борщ, і вареники, і голубці… Коли я на Різдво приготувала наші традиційні 12 страв і до нас у гості прийшли три чоловікові брати з сім’ями, то вони всі просто закохалися у нашу кухню! Ну і оцінили мій кулінарний талант, звісно… (Сміється, — авт.) — Спершу я працювала на прибиранні: зарплата була за місцевими мірками невеликою, але мене всі любили і поважали, бо знали, що працюю на совість. «Покличте нам Ніну-українку», — казали ті, хто чув відгуки про мою роботу. Нині я працюю у їдальні, де готують їжу для школярів: готують професійні кухарі, а ми її розфасовуємо та розвозимо по семи школах міста. Навіть вожу обіди у школу, де працює мій чоловік – як він тішиться, коли вдається побачитись! Альберт працює у школі – за нашими мірками він заступник директора. Тут школа зовсім не така, до якої ми звикли – без пафосу, вчителька у перший день школи запросто може прийти у шортах і футболці, і більшість дітей також. Але тут дуже високий рівень викладання, вчать багато іноземних мов і турбуються про здоров’я і комфорт дитини. Цукерки вчителю ніхто, боронь Боже, не носить – тут це майже кримінал… (Сміється, — авт.) Мій син Валентин знає уже каталонську, іспанську, англійську мови, нині вчить німецьку, навчання йому легко дається, вчителька його хвалить… 26 серпня ми планували прилетіти до України, до мого рідного Тернополя, провідати друзів і рідних. На жаль, через пандемію наразі ми цього не можемо зробити, але віримо, що наші рідні – а в Тернополі живе мій тато – душею з нами! — Три тижні тому, 22 серпня, ми з Альбертом взяли шлюб і відгуляли весілля: воно було просто казковим! — ділиться враженнями пані Ніна. — Я хвилювалася, що доведеться змінити усі плани, але коханий сказав мені: «Не хвилюйся, все буде добре» і саме так і сталося! Спершу я не хотіла гучних святкувань — адже маю за плечима два невдалі шлюби, та й нам з Альбертом уже не по 20 років… Але чоловік мене переконав, що наше кохання варте того, аби яскраво і незабутньо його відсвяткувати! До того ж, іспанці одружуються доволі пізно, тут весілля після сорока і далі – норма. «Я все життя чекав на тебе, – каже мені Альберт. — Ти – подарунок мені від Бога». Я можу сказати йому те ж саме. Не втомлюся дякувати долі за чоловіка: такого люблячого, розумного, надихаючого… Наше весілля — саме таке, як я собі вимріяла! Навіть персонал п’ятизіркового готелю, де ми святкували, пішов нам назустріч і дозволив влаштувати свято попри карантин: столи були на метровій відстані один від одного, усіх норм безпеки ми дотримали, і все було просто чудово! Свою сукню я купила, але вирішила перешити її на свій смак – щоб була саме така. Навіть корону-діадему одягла – бо ж чоловік завжди називає мене принцесою і хотілося виглядати так, аби відповідати його словам. За місцевою традицією, наречену до вівтаря веде батько, але, на жаль, через карантинне закриття кордонів і пережитий напередодні інсульт мій тато не зміг приїхати – тож до вівтаря мене вів старший син Віктор. І коли Альберт, стоячи у церкві, побачив мене у сукні і діадемі, то ледве стримав сльози… Під акапельне «Aleluya», під музику старовинного органа, якому 130 років, п’ять священників давали нам шлюб. «Про їхнє кохання знає уже вся Іспанія, вся Україна і весь Фейсбук», — жартував священник у нас на вінчанні. (Сміється, — авт.)
Так, я щаслива і не соромлюся розповідати про своє щастя цілому світу! Не бачу нічого поганого в тому, аби показати, що незважаючи на всі проблеми і перешкоди, людина може бути щаслива, і що у будь-якому віці можна знайти свою «половинку». Нам приємно розповісти усім, як може змінюватися життя кожної людини, і що кохання не залежить від національності людини. Головне — душа і серце.
Вона не добра, але і не зла, не шкідлива і не всепрощаюча. Вона така як є і поблажливо дивиться на наші потуги зрозуміти її сутність. Ви вже здогадалися, що мова йде про матінку-природу і її неприборкану міць!
Найефектніше весільне фото в світі
Незначний чоловічок на тлі гігантської скелі
«Кривавий водоспад» в Антарктиді – через велику кількість заліза вода забарвлена в червоний
Як щодо прогулянки по нічному лісі? Це ж не страшно, так?
У цього крокодильчика одна паща як половина людини
Все ще думаєте, що комахи маленькі і нешкідливі, максимум, вкусити можуть?
За легендою багато століть назад чарівник знерухомив монстрів, що напали на нього і прирік їх вічно стояти у вигляді химерних фігур
Виверження вулкану з блискавками
Торнадо насувається на місто з моря
Сходження лавини з дуже великої відстані
І все ж як добре, що можна все це бачити на екрані, в затишній і безпечній атмосфері. Тому що реально не по собі від такої демонстрації потужності природи!
Український електронний дует презентує новий англомовний трек Living My Life. Це лід-сингл з майбутнього альбому гурту, який вийде у вересні.
Living My Life – маніфест гедонізму, легкості і найяскравіших емоцій від життя та молодості. TVORCHI закликають кожного слухача не жити очікуваннями, не слухати інших, а бути тут і зараз, користуватися будь-якою можливістю й не зупиняти втілення мрій в реальність. Класичні диско-клавіші в поєднанні з сучасними бітами змушують глядачів танцювати просто на вулиці, або, щонайменше, нестримно усміхатися.
«Цю пісню ми б описали як сексуальну, провокаційну, емоційну, романтичну і водночас трошки дивну. Living My Life – це казка про двох людей, які кидають виклик всім обставинам, думкам і силам, які проти них. Вона про те, що ми всі маємо право робити все, що хочемо, і бути з ким хочемо. Цей трек – заклик жити без поганих думок і без людей, які транслюють їх для нас. Адже поки ви з тими, з ким хочете бути, з вами все буде гаразд», – розповідає Джеффрі Кенні, вокаліст TVORCHI.
Цей трек, як і інші в новому альбомі, були записані Джеффрі та Андрієм Гуцуляком в умовах самоізоляції. Музиканти підтримували комунікацію в Facetime та Telegram, записуючи свої партії кожен у себе вдома.
Як пише на своїй сторінці у Facebook Андрій Майхер, у «трикутнику» сіл Жеребки, Колодіївка та Полупанівка на Реговській скалі розташоване ймовірне кам’яне жертовне коло.
– Камені посеред поля в народі називають Прохова скалка. Її навіть взяли під охорону як пам’ятку природи, але не як пам’ятку історії, – пише автор.
Він нагадує, що є таке поняття як «кромлех» — стародавня споруда, як правило, пізнього неоліту або ранньої бронзової доби.
Це – декілька поставлених вертикально в землю довгастих каменів, що утворюють одне або декілька концентричних кіл. Часто конструкції такого типу відносять до мегалітів. Щось подібне є у Медоборах, на біля гори Богіт.
– Всі ці ознаки тою чи іншою мірою можна віднести до Прохової скали, адже ймовірний кромлех має форму овалу, де один біля одного розміщено 2 великих, 2 середніх і 27 маленьких «Колодіївських велетнів». Серед них естетичним виглядом особливо виділяється один — висотою 2,60 м і шириною – 12,10м, – йдеться у дописі.
Нагадаємо, що найвідомішим кромлехом є Стоунхендж у Великобританії.
Папа Римський Франциск вважає, що задоволення від смачної їжі та любощів не є гріховним – а йде від Бога.
Своїми думками Папа поділився із італійським письменником Карло Петріні, який збирає матеріал для книги, пише The New York Post.
Понтифік зазначає, що ці життєві потреби деремно так засуджувалися представниками церкви в минулому.
“Задоволення виходить безпосередньо від Бога. Воно не католицьке, не християнське, ні будь-яке ще – просто божественне.
Задоволення від їжі і сексуальне задоволення виходять від Бога”, – пояснює Папа.
За його словами, коли представники церкви засуджували ці насолоди, то неправильно інтерпретували християнське послання і в результаті нанесли великої шкоди, яка відчувається донині.
“Задоволення від їжі потрібно для того, щоб залишатися здоровими, аналогічно, як сексуальне задоволення потрібно для того, щоб зробити кохання прекраснішим і забезпечити виживання нашого виду”, – заявив понтифік.
Папа також додав, що є набагато серйозніші проблеми, за які потрібно молитися, а саме: зміна клімату, вирубка лісів і нераціональне споживання.
А ви мріяли колись стати моделлю? А ось Ірина Мйодік з Брикова не просто мріяла, а й зуміла втілити свій задум.
Дівчина мала можливість працювати з відомими брендами, побувала у 19 країнах світу: Угорщині, Чехії, Німеччині, Польщі, Китаї, Росії, ОАЕ, Марокко, Єгипті, Франції, Нідерландах, Гонконзі, Болгарії, Філіппінах, Туреччині, Тунісі, Австрії, Словаччині, Шрі-Ланці. Гордиться тим, що брала участь у показах дизайнера Андре Тана.
Ще з дитинства Ірина мріяла стати моделлю, з 10 до 15 років. Постійно переглядала по телевізору покази моди, запам’ятовувала рухи, постановки.
– Колись моя бабуся сказала мені одну фразу, яку я досі пам’ятаю: «Ти, головне, мрій, і якщо довго будеш про це думати, твоє бажання обов’язково здійсниться».
Після навчання спочатку у Бриківській школі, потім – у Шумській ЗОШ І-ІІІ ст. №1, вступила до Рівненського Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім.І.Дем’янчука, де навчалася на двох факультетах – економічний: менеджмент організацій та на заочній формі – міжнародний туризм і готельно-ресторанний бізнес. Здобуваючи другу спеціальність, двічі на рік їздила в Угорщину на сесію, де і захищала дипломну роботу, адже диплом – європейського зразка.
Навчаючись на другому курсі в університеті, взяла участь у конкурсі фотопроб у модельну школу. Та не пройшла. Дівчина важила тоді біля 60 кілограм. Директор модельного агентства сказала Ірині схуднути, і тоді все вийде. «Загорілася» – почала качати прес, зменшила порції, виключила з раціону майонез, газовану воду та інші продукти, пише Шумськ Інфо.
Паралельно навчаючись в університеті, на третьому курсі потрапила до агентства моделей «Панна», яке було платним. І вже через три місяці вперше брала участь у показах у Рівному, потім – у Києві, Москві, а пізніше потрапила у Китай, в модельне агентство «Янхуа» в місті Сямені.
– Щодня, рідше – через день, ми проходили кастинги, шотували портфоліо, тобто, модельну карту, – ділиться Ірина. – Кастинги могли бути для спортивного одягу, весільних суконь, для фешн-показу, перукарської майстерності. Тоді вже замовник обирав, які дівчата підходять по типажу. Мене переважно вибирали для фешн-показів, тобто, на подіумі. Хоча було по-різному.
Ірина має 178 сантиметрів зросту, важить 57 кілограмів: параметри її фігури – 89х60х91 см. Раніше дівчина комплексувала своїм зростом, не носила каблуків. Проте відтоді, як потрапила у модельну школу, стала впевненішою, і зараз пишається, що має такий зріст.
Сьогодні ми відзначаємо Міжнародний день краси. Ірина за роки праці у модельному бізнесі зробила для себе висновок: краса залежить від того, як ти себе відчуваєш всередині, чи впевнена у собі. Бо якщо ти сама відчуваєш себе гарною, то такою ж тебе бачать усі. А ще – радить багато працювати над собою, намагатися бути сьогодні кращою, аніж вчора.
– Зараз я викладаю дефіле дівчаткам у модельній школі «Панна», раніше навчала ще й основам модельного бізнесу. Розповідала їм про те, як проходить кастинг, як потрібно до нього готуватися, яким має бути макіяж, – говорить Ірина. – І завжди наголошую: ви усі – гарні і повинні себе любити такими, як є.
На перший погляд професія моделі може здатися легкою. Що тут, здається, особливого. Вбрався гарно і ходиш по сцені. Аж ні!
– Якщо хтось думає, що це дуже легко і просто, то ні. Часто треба прокинутися вдосвіта, аби доїхати до місця, де має відбуватися фотосесія, бо туди довго добиратися. Годину-дві тебе фарбують, ще стільки ж роблять зачіску, потім – репетиція, і тільки на 8 годину вечора запланований сам показ. Додому потрапляєш о 1 чи 2 годині ночі. А показ міг тривати три дні. То, бувало, що на добу спали по 4 години. Траплялося, що прямо у сукнях та з макіяжем засинали на дивані, – ділиться премудростями модельної роботи Ірина.
Досі пам’ятає дівчина показ спортивних костюмів. Їй, з розміром взуття 39, видали такий, який був у наявності – 36,5. Більшого не знайшли, і її ноги якось мусили там вміститися. Добре, що були кросівки. Зізнається, що коли ішла по подіуму, то думала про одне – як не знепритомніти, бо ніг не відчувала.
А ще пригадує бриківчанка, як за день вона сфотографувалася у 66 весільних сукнях: потрібно було одягнути, зашнурувати, потім – розшнурувати. Або у 40-градусну спеку треба було рекламувати осінню колекцію, тоді з тебе десять потів зійде. Тому професія моделі дуже виснажує, але навіть, коли в тебе немає настрою, все одно повинен посміхатися.
Будь-який показ Ірина переживає, адже це – сцена. Спочатку боїться, а коли вона вже йде по подіуму, то отримує такі емоції, що не можна передати словами. Це – круто, класно. Тоді здається, що можеш підкорити увесь світ. Це додає сил та енергії.
Ірина дуже любить фотографуватися. Навіть під час вагітності мала три фотосесії, потім – ньюборн з новонародженим синочком Тадеєм.
Вільний час Ірина Мйодік проводить з сім’єю. Любить подорожувати, не важливо, куди. Тоді жінка заряджається неймовірною енергетикою, черпає сили у природи. Адже зараз у неї більше офісна робота. Але продовжує працювати над собою. Поставила за мету сісти на шпагат, кілька разів на тиждень робить розтяжки з елементами йоги. Любить читати книги про бізнес та розвиток особистості.
Минулого року Ірина Мйодік робила постановку для діток у вишиванках до Дня Незалежності України у Шумську.
Ірина вважає, що професія моделі – як додаткове хобі, яке приносить, у першу чергу, задоволення, хороші емоції. Тож радить ні в якому разі не робити на неї ставку як на основну професію. Адже з віком ти повинен розуміти, що настане «стоп». Тоді зупинитися і навчитися поєднувати своє хобі з професією, яка приноситиме задоволення протягом усього життя. Зараз свою кар’єру Ірина продовжила у туризмі, тобто, повернулася до спеціальності, яку вивчала в інституті. Та її і досі запрошують на покази весільних суконь.
По житті Ірина Мйодік має девіз: «Завжди залишаюся собою, тому що коли я прагнутиму бути кимось, то хто ж тоді буде мною», і переконана: «Мрії не працюють, поки не працюєте ви».
Уродженець Тернопільщини Роман Сасанчин приємно здивував своїх шанувальників, презентувавши нову роботу – пісню «Твоє ім’я»
«Перше кохання, таке незбагненне, чисте і неповторне. Воно залишає незабутній слід у юному серці і душі. Його проносиш крізь роки , воно лишається теплим спогадом на все життя», — так про пісню «Твоє ім’я» написав сам Роман Сасанчин.
Слова і музику до пісні написала Настя Завіє. Зведення і мастерінг — Redroom Ternopil.
Віртуоз у своїй справі, який досконало володіє саксофоном та вокалом із хрипотою, що зачаровують. Його можна почути у рідному Тернополі, на Андріївському узвозі в Києві, на площі Ринок у Львові, на Дерибасівській в Одесі та у зоні АТО, де чутно відголосок автоматних черг. І всюди він зі своїм другом – музичним інструментом. Почувши його гру лише раз, ви ніколи її не сплутаєте з іншим виконавцем. Для наших читачів чи не вперше про музику та своє життя розповів відомий тернопільський музикант Василь Карапулько.
«Керівник хору вигнала мене з класу зі словами: «Є люди, яким на вухо наступив ведмідь, а тобі, Васильку, – слон»
– Музичних інструментів насправді багато, чому Ви обрали саксофон, і взагалі з чого почалося Ваше захоплення музикою?
– Мабуть, варто почати з того, що сам я родом із села Городниця Підволочиського району. Саме там навчався у школі й відвідував хор. І ось одного разу під час виконання пісні «Что тебе снится, Крейсер Аврора», керівник хору Марія Микитівна вигнала мене з класу зі словами: «Є люди, яким на вухо наступив ведмідь, а тобі, Васильку, – слон». Думаю, що завдячуючи їй, я став музикантом (посміхається, – авт.). У той день повернувся додому в сльозах, і вже через тиждень почав грати у сільському духовому оркестрі, мене туди відвів батько, бо я дуже просився. Тоді починав із труби і вже через рік уперше зіграв самостійно на весіллі. Напевне, це й було початком мого творчого шляху. Пройшов час, і батько поставив мене перед фактом: або я купую саксофон і вчуся на ньому грати, або кидаю музику. Я взяв гроші, які заробив, граючи на весіллях, та купив свій перший інструмент.
– А хто займався Вашим навчанням на саксофоні?
– Пам’ятаю як зараз, 2 вересня 1983 року я приїхав до музичної школи в Тернополі до дуже хорошого вчителя Мефодія Чубатого. Це була надзвичайно талановита людина, патріот, націоналіст. Його у 1967 році показово судили разом з Ігорем Геретою як організаторів націоналістичної банди. Навчався у нього протягом року, за цей час він став для мене не те що вчителем, а другим батьком. Навчав не лише музики, а як по совісті жити в цьому світі. Після цього вступив до Теребовлянського культурно-освітнього училища і став першим випускником по класу саксофона. Згодом вступив до Київського інституту культури.
– Наскільки мені відомо, окрім того, що Ви майстерно граєте на саксофоні, ще й співаєте, незважаючи на те, що Вам свого часу сказав керівник хору. Як так трапилось?
– Знаєте, бувало таке, коли від мене мікрофон просто забирали (посміхається, – авт.). Казали, щоби краще грав, а не співав. Думаю, у той момент мій голос був не дуже зв’язаний зі слухом. Та я мав велике бажання вдосконалюватись. Брав майстер-класи у відомих виконавців, зокрема у солістки Міланської опери. Зараз мені дуже поталанило, відвідую зону АТО з оперною концертно-камерною співачкою Аллою Кучерук, яка також мене навчає.
«За все своє життя жодного разу не сказав, що вмію грати на саксофоні»
– Ну справді, Ви оволоділи саксофоном, тепер час вчитися співати…
– За все своє життя жодного разу не сказав, що вмію грати на саксофоні. Я постійно навчаюся, це такий інструмент, який ніколи не опануєш до кінця. Зараз у мене три саксофони: альт, тенор та сопрано. Окрім цього, я ще граю на сопілці, губній гармошці, також опановую дудук. От нещодавно виконував соло на суоні (китайський музичний інструмент) з національним президентським оркестром у Київській філармонії під час проведення днів китайсько-української дружби.
– Зараз Ви часто у роз’їздах і в Тернополі Вас важко застати. Чи не було думок перебратися в інше місто? Приміром у Київ, де Ви частий гість, там і перспектив, мабуть, більше?
– Я люблю Тернопіль і хочу жити тут або поблизу. Звісно, перспектив більше, але ж я займаюся не лише музикою. Приміром, зараз беру участь у програмі з іноземними інвестиціями для підняття малого та середнього бізнесу, вважаю що українська кооперація врятує економіку. Також є членом Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), зараз активно працюємо над збереженням історичного майдану в Полтаві, який є композиційним центром і символом міста. Це пам’ятка містобудування й архітектури національного значення, а її хочуть зруйнувати. Окрім цього, я голова міжнародного благодійного фонду «Культурна спадщина меценатів Браницьких». Історія цього роду – це велика сторінка української історії. Вони були другими після Потоцьких земельними магнатами України. Імовірні вихідці із Львівщини швидко освоїли простори від прекрасних Шацьких озер на Волині до сивого Славутича-Дніпра, від хвойного Полісся і до степової Таврії – всюди були розкидані маєтності графів. Це була ціла держава в державі зі своїм управлінським апаратом, системою чиновництва, економікою, силовими структурами та столицею у Білій Церкві.
Маючи колосальні матеріальні можливості, графи не витрачали їх лише на задоволення власних потреб. Свої кошти вони нерідко асигнували на різні меценатські цілі. Чого варта лише графиня Олександра Василівна Браницька, на кошти якої було споруджено понад два десятки православних церков, збудовано кілька лікарень, чудовий парк “Олександрію”, викуплено тисячі боржників, надано чимало стипендій. Ця аристократка добре розуміла, все, що ми робимо для себе, помирає разом з нами, а те, що залишаємо для ближніх, робить наші імена, щонайменше, довговічними.
Ми знайшли ліс, який, найімовірніше, був посаджений Браницькими, і зараз працюємо над тим, щоби захистити цю ділянку і надати їй статус історичної пам’ятки.
«В іспанських квартирах настільки тонкі стіни, що сусідам усе чути: як почали дитину, як вона народилася, як виросла»
– Ви проживали деякий час за кордоном, що Вас спонукало покинути Україну?
– Я жив у Мадриді. Тоді був час такий, потрібно було заробляти гроші, а в Україні такої можливості не було. Тому виїхав на заробітки, працював на будові.
– Саксофон був у Іспанії разом з Вами?
– Ні. Придбав саксофон уже в Мадриді. Як музикант, я дуже хотів грати, та й, зрештою, це було необхідно для того, щоби не втрати хисту. Музикант у цьому плані дуже подібний до спортсмена. Якщо спортсмен не займається певний час, він ніби повертається назад і потрібно все наздоганяти, так і в музиці. Взагалі Мадрид – одне з найгамірливіших міст у світі. Я грав в основному на вулиці, щоби не втратити профіль, бо у квартирах настільки тонкі стіни, що сусідам усе чути: як почали дитину, як вона народилася, як виросла (посміхається, – авт.).
Згодом потоваришував з іншими музикантами і ми створили гурт «Клен», який складався з ударних, бас-гітари, ритм-гітари, клавіш та саксофона. Ми грали на весіллях та концертах. Потім мене запросила польська асоціація і я грав під їхнім прапором на фестивалях. Познайомився і співпрацював з відомим польським гуртом «Будка Суфлера». Вони співали гірських гуральських пісень та польське ретро. Ця музика відгукувалась у мені, я сумував за домом. Вони запрошували мене до співпраці в Польщі, та я відмовився.
– А чому відмовились?
– Я дуже хотів додому, до своєї родини. На той момент провів 7 років у Іспанії безвиїзно. Мені Бог подарував хорошу сім’ю і хорошу дружину. Напевне, завдячуючи її терпінню та довірі, ми досі разом.
«Доброго вечора, Вам молодого зятя не треба?»
– А як Ви познайомились зі своєю дружиною?
– О-о-о, це було чудо і познайомив нас… саксофон. Сталося це у 1991 році під час святкування Дня зв’язку (моя тепер уже дружина працювала у тій сфері). Я тоді виступав у місцевому ресторанчику разом з Василем Хлистуном, який там співав, та моїм другом Женею, дуже талановитим клавішником. І ось того вечора багато дівчат несли мені квіти. А Женя каже, то дурниця, що тобі квіти несуть, он сидить одна дівчина, оце тобі буде добра жінка, якщо зможеш її завоювати. А тоді ж було так: якщо не домовились дівчата між собою, то могли в однакових сукнях прийти, бо у ЦУМ завозили все одноманітне. І ось моя майбутня дружина сидить за столом, а поряд з нею, як я подумав на той момент – її мама, бо вони були у сукнях з однакового матеріалу, тільки фасони різні. І я підходжу до її «матері» і кажу: «Доброго вечора, Вам молодого зятя не треба?» А вона відповіла: «Треба!» І я беру її «доньку» до танцю. Так і познайомився. Вже потім дізнався, що «мама» насправді її керівником була. І от ми вже разом 27 років, а 9 листопада святкуватимемо річницю.
– На даний момент Ваша сім’я – це…
– Дружина, я, син та дочка. Сину 26 років, він кандидат у майстри спорту із пауерліфтингу. Робить усе для того, щоб отримати майстра спорту. Доньці 20 років, вона кандидат у майстри спорту з регбі, навчається в університеті та підпрацьовує офіціанткою.
– Окрім Вас, ще хтось у родині грає на музичних інструментах?
– Донька грає на саксофоні і я дуже радий цьому. Раніше вона займалася в музичній школі по класу фортепіано, але я побачив, що у її вчителя, м’яко кажучи, не дуже правильний підхід до викладання. І тоді мені довелося легенько «наперти» не силою, а морально підготувати доньку до того, щоби вона обрала саксофон. Так і сталося.
– А можна почути, як Ви граєте в парі – батько та донька?
– Ми іноді граємо разом, але лише вдома. Так склалося, що я в роз’їздах, та й донька зайнята навчанням і роботою. Але у неї вже був, так би мовити, творчий дебют, вона відіграла годинний концерт на весіллі у подруги.
– Для дружини часто граєте?
– Не грав жодного разу! Нас музика познайомила, цього достатньо (посміхається, – авт.). Знаєте, рано чи пізно дружина музиканта задає запитання: «А кого б ти обрав – музику чи мене?» Таке ж запитання я отримав від своєї дружини і тоді відповів їй: «Із саксофоном я раніше познайомився». Вона, звісно, образилась на мене, але потім зрозуміла і більше таких запитань не задає. Знає, що я її люблю. У нас дуже довірливі стосунки. Я брав шлюб у церкві і давав клятву перед Богом, що буду з нею, незважаючи ні на що. А коли я даю обіцянки, то їх виконую.
– Часто проводите час із сім’єю?
– Ні, але стараюсь виділяти на це час. Можливо, ці миті якраз і є такими цінними, бо трапляються не так часто, як би нам того хотілося.
«За кулісами виникла суперечка з «Братами Гадюкіними», чиє місто краще»
– Ви часто імпровізуєте у своїх виступах?
– Імпровізую я завжди. Коли мене запитують, який репертуар підібрав до виступу, то я не готовий цього сказати. Можу зрозуміти, що мені грати, тільки тоді, коли побачу публіку. Знайомлячись з аудиторією, я в той момент розумію, що їм потрібно дати. Іноді доводиться бути і ведучим, і співаком, і музикантом одночасно. Коли ще існував мій проект «Батяри», то колектив не знав, якою буде наступна пісня. Все залежало від слухача і від того, чи готовий він слухати і чути. Зазвичай я граю джаз, а у більшості випадків – це чиста імпровізація.
– Що ж це за «Батяри» і чому припинили своє існування?
– Свого часу це був чудовий музичний гурт і, направду, навіть іншим музикантам вартувало послухати. У нас була своя манера виконання. Був задіяний і саксофон, і баян, і клавіші. Це був чудовий час із чудовими людьми. Та згодом гурт перестав користуватися попитом. Але я думаю, що коли виступати раз на місяць, то це не перспективно, тому ми вирішили розійтися, хоча в інтернеті й досі можна знайти багато наших записів.
– З ким із відомих виконавців Ви виступали на одній сцені?
– З Ріком Вейкманом, це британський клавішник і композитор, учасник рок-гурту «Yes». Гурт «Вій», колектив Київського театру та естради, гурт «Рутенія». Костя Єрофеєв (солітст гурту «Рутенія») був моїм добрим другом, шкода, що він так рано пішов. Насправді виступів було багато. Це і відомі у своїй рідній країні іспанські гурти, і вищезгадана надзвичайно популярна у Польщі «Будка Суфлера», Чеслав Неман – польський співак українського походження, композитор, автор текстів пісень. Зараз часто виступаю з моїм близьким другом, композитором, піаністом, який є уособленням українського джазу та співаної поезії в джазі, – Сергієм Шишкіним. Для мене він надзвичайно сильна людина. Він, знаєте, переніс два інсульти і навчався наново говорити й ходити, не те що співати та грати. Завзяття та сила духу поставили його на ноги і зараз він далі продовжує свій творчий шлях. На його ювілей ми разом відіграли концерт. У тому, що я маю високий рівень майстерності, частково завдячую таким музикантам.
Василь Карапулько “старався не трусити попіл”
– До мене доходили такі чутки, що свого часу Ви спілкувалися з легендарним гуртом «Брати Гадюкіни», і подейкують, що рядки про Васю у пісні «Файне місто Тернопіль» саме про Вас…
– Це я той Вася, що «старався не трусити попіл», із пісні «Файне місто Тернопіль» гурту «Брати Гадюкіни» (посміхається, – авт.).
– А як сталося, що «Гадюкіни», так би мовити, увіковічили Вас у своїй пісні?
– В 1994 році у Львові проходив фестиваль «Альтернатива». Саме на одній сцені мені довелося грати з «Братами Гадюкіними». За кулісами у нас виникла суперечка, чиє місто краще. Я відстоював Тернопіль, а Кузьмінський – Львів. Тоді я виграв, мене врятував наш ставок. В ті часи у Львові воду давали лише на кілька годин, і я апелював йому тим, що у нас вода є постійно, бо ж маємо ціле озеро (посміхається, – авт.).
Це був не останній раз, коли пересікався з гуртом «Брати Гадюкіни». У листопаді 1998 року ми були разом на відкритті Національного культурного центру України в Москві, на Арбаті. Також були присутні Марічка Бурмака, «Плач Яремії», «Мертвий Півень», гурт «999». Пам’ятаю, тоді трапився прикрий випадок, до нас на сцену прилетіла скляна пляшка із фразою «Получите хохлы!». Завдяки правоохоронцям вдалося спіймати того чоловіка, ним виявився корінний киянин, який протягом певного часу проживав у Москві. Мабуть, уже тоді панували якісь певні настрої, які зараз і призвели до тієї ситуації, що в нас відбувається.
«Треба бачити, як люди під час виступів сміються, а через кілька хвилин плачуть, коли лунає пісня «Рідна мати моя»
– Що стало поштовхом до Ваших поїздок на схід?
– Я – патріот! Усе почалося з допомоги Майдану. Згодом, коли почалася війна, я не зміг цього проігнорувати. В зону проведення бойових дій ми возимо з однодумцями волонтерську допомогу та презентуємо концерти. Знаєте, це треба бачити, як люди під час виступів сміються, а через кілька хвилин плачуть, коли лунає пісня «Рідна мати моя». У такі моменти розумієш, що музика їх зачіпає до глибини душі, вони згадують батьків та рідних. Ми часто їздимо на «нуль», там почуття сприйняття тексту та музики дуже загострене. Такі концерти дозволяють їм хоча б на короткий час забути про війну.
Музика та пісня роблять велику ідеологічну роботу. На концерти приходить і місцеве цивільне населення. Музика змінює людей, вони бачать наше ставлення і те, яка біда насувається з тієї ворожої сторони. Потроху змінюється і форма мислення, і менталітет, але на все потрібен час, бо важко вибити той клин, який забивали довгі роки під час панування радянщини.
Я радий, що можу зробити щось добре для своєї країни та людей. Нещодавно отримав 12-променевий Всесвітній Орден Зірки «CREDO AD ASTRA» за відстоювання інтересів держави.
“На “нулі” почуття сприйняття тексту та музики дуже загострене”
– Що для Вас взагалі музика? З якою музичною композицією Ви б асоціювали своє життя?
– Відповім просто: музика – це життя! А щодо композиції, то це, мабуть, пісня, яку виконує Френк Сінатра «My way», що в перекладі звучить як «Мій шлях» (починає наспівувати, – авт.).
– Ваша улюблена композиція – це…
– Є багато чудових творів музичного мистецтва. Напевне, улюбленими є ті речі, для розуміння яких потрібно прожити життя, щоби виконати. Які необхідно розуміти, знати, що ти граєш і що співаєш. Це і пісня, про яку я згадував, Френка Сінатри, і українська надзвичайної сили пісня, слова до якої написав Дмитро Павличко – «Два кольори». Взагалі у мене в репертуарі багато пісень та музичних композицій. Але я прихильник української музики, народної музики, яку можна та треба розвивати, виводити її на планетарний рівень. Є величезний пласт культури, тому треба його розкривати. Коли закордонні співаки чи гурти на наших піснях і мелодіях роблять всесвітньо відомі хіти, а ми цього не робимо, то як це? В Україні зареєстровано понад 200 тисяч фольклорних пісень, тільки уявіть собі, жодна країна не може таким похизуватися.
У той же момент мене дивує ставлення до української пісні. Для прикладу, японський школяр, який закінчує школу, знає напам’ять щонайменше 300 народних пісень. А от впевненості, що хоча б сотню знає випускник культурно-освітнього училища, в якого спеціальність «народна музика» чи «хоровий спів», у мене немає.
– Про що Ви мрієте?
– Про те, щоби мої діти прожили своє життя людьми. Хочу прожити життя людиною і сам. Знаєте, український релігійний діяч Любомир Гузар сказав: «Хочу бути Людиною». На жаль, так сталося, що на цій планеті мало Людей. Зараз для мене це основне. Я вже доріс до такого рівня, коли не головне матеріальні статки. Потрібно лишити по собі слід, зробити щось корисне і добре для своїх людей.
