Тернопільщині багата на красиві і неповторні місця. Сьогодні мова піде про два Монастирки – Бережанського та Борщівського району. Обидва неповторні та цікаві, але їхні історії різні.
Сюди можна приїжджати в будь-якому настрої – і в піднесеному, і в найбуденнішому. Зелені стіни лісу, яким, здається, нема кінця-краю, надзвичайно свіже повітря та смачна джерельна вода зроблять свою справу – після кількох годин в урочищі «Монастирок», що у селі Бережанського району поблизу села Лімники Тернопільської області, ти повертатимешся, ніби з кількатижневої відпустки. А також тут варто побувати, щоб побачити, де розгорталася драматична історія кохання знаменитого князя Ярослава Осмомисла, пише md-ukraine.
Трагічне кохання найрозумнішого князя
Як відомо, шлюби більшості руських князів були не наслідком палкого кохання, а найпоширенішим способом налагодити стосунки з сусідами та укріпити власні володіння. Шлюб наймудрішого галицького князя Ярослава Осмомисла не став винятком. Він одружився з Ольгою, дочкою засновника Москви Юрія Долгорукого, не тому, що був закоханий у неї, а задля зміцнення Галицького князівства.
Минали роки, володіння розширювалися, а серце князя потребувало кохання. Його Ярославові Осмомислу подарувала випадкова зустріч із донькою половецького боярина Настасією Чагрівною. Відтоді князь, тільки-но з’являлася нагода, сідлав коня і вирушав далеко за межі Галича до коханої. Тут, у зеленому урочищі серед густого лісу, минали їхні найщасливіші хвилини.
Але невдовзі таємниця закоханих була викрита. Після того, як Настасія народила князеві сина Олега, про них говорили в усіх князівських палацах Київської Русі. Ярослав Осмомисл зібрався розлучитися з Ольгою, яку так і не зміг покохати, одружитися з Настасією, а синові передати князівську корону.
Але галицькі бояри, незадоволені таким ходом подій, підняли бунт, який очолила розлючена Ольга. Поки князя тримали в ув’язненні, Настасію спалили на вогнищі як чарівницю, що заворожила володаря Галицького князівства. А закохані пари приїжджають до урочища «Монастирок», бо вірять, що це місце подарує їм таку ж міцність почуттів, як і в Ярослава Осмомисла та Настасії.
Хресна дорога і чортова голова
Вона розміщена всередині 5-метрової скелі, яка візуально нагадує… голову чорта. Так, місцеві називають цю скелю Чортовим каменем і розповідають, що колись чорт збирався кинути її на церкву, що стояла поблизу, але не наважився, тому залишив на пагорбі.
І правильно зробив: вибравшись на скелю, ти побачиш фантастичний краєвид лісу і, розглядаючи його, ще довго не захочеш спускатися вниз.
Але спуститися усе-таки варто. Тут, поруч із хресною дорогою, є джерело з дуже смачною водою. Вона додає енергії і знімає стрес. А також, за розповідями місцевих, ця вода цілюща: допомагає лікувати хвороби очей.
Біля джерела стоїть церква, побудована на місці монастиря, який існував тут ще з ХІV ст. Його кілька разів руйнували татарські війська, а згодом спалили за наказом радянської влади. Біля церкви, джерела і на всій території урочища «Монастирок» – зручні лавочки, тому тут можна буде відпочити, насолоджуючись навколишньою природою.
Перед відвіданням «Монастирка» варто подбати про зручне взуття, щоб не виникало зайвих труднощів під час підйому до Чортового каменя. І захопи порожню пляшку – попивши води з джерела, ти точно захочеш набрати хоч трохи у зворотну дорогу.
Також у «Монастирку» можна влаштувати чудовий пікнік: тут є чарівний чистий ставок, біля якого можна розміститися з чим-небудь смачненьким.
Джерело, церква, височенні дерева, мальовничі стежки – в урочищі «Монастирок» усе дихає спокоєм та гармонією і не залишає шансів на поганий настрій, сумні думки, незадоволення. Боротися з впливом цього місця даремно: звідси ти повернешся щасливішим, ніж раніше.
На Тернопільщині є ще одне прекрасне місце, аналогічною назвою. Проте знаходиться у Борщівському районі.
Сюди треба приїжджати для того, щоб, забувши про все на світі, стояти, мовчати і дивитися. Наповнювати зіниці і думки невимовною природною гармонією. Зелена лінія лісу губиться десь за небокраєм. Внизу – казковий каньйон річки Серет. Здається, цю красу неможливо охопити поглядом, навіть якщо милуватимешся нею годинами. Щомиті в око впадає новий чарівний куточок, якого не було видно раніше. Ці мальовничі краєвиди можна знайти в селі Монастирок Тернопільської області.
Скельний монастир і диво-ікона
Пам’ять каменя і давнього храму
Вийшовши зі скельного монастиря, бачиш ще одну несподіванку – величезну кам’яну брилу з заглибленням у вигляді хреста. Розповідають, що язичники використовували її для жертвоприношень, і кров жертв залишала темні смуги на сірій шкірі каменя. А дощова вода, яка потрапляє в заглиблення брили, і сьогодні набуває червоного відтінку. Можливо, тому, що камінь досі пам’ятає біль?
© Mykola Swarnyk/commons.wikimedia.org
Дехто з місцевих жителів переконує, що незвичайна брила не завжди лежала біля печерного монастиря: її сюди приніс дорогою до Борщева славнозвісний опришок Олекса Довбуш зі своїми побратимами.
Намагаючись подумки розгадати таємницю древнього каменя, повільно йдеш добре протоптаною стежкою – це символічна дорога Хресної ходи.
Крокуєш далі і опиняєшся перед сучасно-відбудованою церквою на місці колись бувшого тут Василіянського монастиря. Це – церква Воздвиження Чесного Хреста. Зараз храм відбудований просто над автентичною забудовою келій, де у ХVІІ ст. жили монахи. Історія храму почалася ще у 1600 році: тоді його спорудив відомий польський шляхтич Стефан Потоцький. Святиню зруйнували ворожі війська.
Проте у ХVІІІ ст. брацлавський каштелян Ян Потоцький відбудував її. Згодом церкві довелося постраждати від пожеж і землетрусу. Святиня щоразу відновлювалася, ділячись із людьми духовністю і подихом давнини. А поблизу височіє білий хрест, який, кажуть, допомагає самотнім жінкам знайти своє щастя.
Лікувальне усамітнення
Відвідавши церкву, знову хочеться повернутися до скельного храму, присісти на один із каменів і вдивлятися вдалину. Печера “Язичницька”, здається, створена для тих, хто бажає усамітнитися. Але тут неможливо почуватися самотнім. Густа смуга лісу, мальовничий Серет і загадкова печера немов відчувають твої найпотаємніші думки та нашіптують щось тепле, ласкаве і заспокійливе, що надихає підкорювати метушливі будні і наповнювати їх гармонією.