Дощі, дощі і дощі… Здається, негода ніяк не може покинути наше княже місто. Але це не завада для зустрічі з наставниками і друзями, які останнім часом через карантин не мали змоги бачитися, а спілкувалися тільки у телефонному режимі і онлайн. Та з початком літа відновилися внутрішньообласні рейси і у місто свого студентства на короткий термін повернувся наш знаменитий на всю Україну голос – Ромчик Сасанчин. А в редакцію він завітав зі своїм найкращим другом, теж випускником коледжу і студії юних журналістів Юрою Куртою, який увесь час підтримував, допомагав, агітував, пропагував, одним словом, старався через соціальні мережі презентувати Романа і його творчість. Як завжди мегапозитивний Ромчик із деяким сумом розповідав про свої карантинні будні після перемоги, адже планів багато і вітлити їх усіх поки що не має можливості. Користуючись нагодою, розпитали його про враження від «Голосу», від нової квартири і про плани на майбутнє. Говорить Роман Сасанчин: – Моя мрія здійснилися!Хоча я до кінця не був впевнений у перемозі. Швидше всього, думав, що перемогу здобуде Оля Мельник. Тому, коли оголосили результати, хвилину-дві ніяк не міг прийти до себе. А потім вже дав волю своїм емоціям. Що вразило найбільше? Це виступ перед порожнім залом без глядачів. Такий формат для співака не дуже звичний. Немає зворотного зв’язку, не чуєш оплесків, не бачиш реакції. Перед виступом хвилювався дуже: чи добре заспіваю, чи виправдаю надії тренерки. Першою, хто привітав була, звичайно, мама. Вони з татом дуже переживали за мене. Аж захворіли через стрес з тої радості. Коли мені було 10 років, мама завела спеціальний зошит, в якому вона записувала усе, що відбувалося: мої концерти, інтерв’ю зі мною, контактні телефони людей, з якими доводилося спілкуватися. Перед фіналом, ви уявляєте, вона затратила багато часу, але зателефонувала до кожного, щоб нагадати про мене. Вражений я не тільки перемогою на телешоу, а й найголовнішим бонусом – двокімнатною квартирою у столиці! Коли тільки зайшов туди, відразу зрозумів – це моя! Нічого, що без ремонту і треба багато докласти зусиль, щоб привести її у належний вигляд, головне, що уже всі документи оформлені і я готовий там спати навіть на підлозі без ковдри і подушки. Дасть Бог, все облаштується, я обов’язково зроблю тут власну студію звукозапису. До речі, водій, котрий мене віз додому після шоу, сказав: «Люди по закордонах їздять на заробітки, роки там гарують, щоб заробити на житло, а ти заспівав і отримав квартиру». Воно ніби й так, здається, на перший погляд, усе дуже просто. Але той, хто поруч знає, яка це важка праця! А поки що планую здати ЗНО і поступити у київський виш ім. Глієра. На карантині писав пісні, маю намір їх записати, веду переговори зі студіями звукозапису. Та все ж моє майбутнє зараз залежатиме від балів на ЗНО. Побажаємо Ромчику успіхів! А усім нагадаємо, що його альмаматер – Теребовлянський коледж культури і мистецтв, який очолює заслужений працівник культури України Микола Виннічик і який від імені колективу привітав його одним із перших. Тут його старші наставники, мистецькі керівники, друзі, які вболівали за свого студента і одногрупника. Залишається лише добавити, що Ромчик співає у фольклорно-обрядовому ансамблю «Намисто» (кер. Тамара Виннічик і Петро Кутний), чоловічому квартеті «Обертон» (кер. Микола Мечник), хорі «Сонячний струм» (кер. Олена Брездень), виступав із духовим оркестром «Княжі сурми»(кер. Ігор Крисько), його керівник з вокалу – Петро Кутний. А чи не найбільше переживає, спілкується і вболіває за майбутнє талановитого студента Зоя Габрук, яка і організувала зустріч Романа Сасанчина в редакції.
Є міста, які не викликають жодних емоцій, коли їдеш попри них. Сірі будинки, стандартні площі з фонтаном і адмінбудинком, оббиті пластиком автостанції – сум глибокий. Пише Те.ньюз.
Бучач, що в Тернопільської області, зовсім не такий. Він настільки цікавий, що хочеться зупинити рейсовий автобус, вийти і прогулятись його старовинними вуличками. Врешті, ми так і зробили.
Під знаком Золотої Пиляви
Місто невеличке – лише 12,5 тисяч мешканців. Втім, недарма кажуть, що розмір не має значення. Тут усе буквально дихає старовиною, а кількість збережених пам’яток архітектури просто вражає. Серед сусідніх райцентрів Бучач виглядає як принц. Усе пояснюється просто – містечко довший час було резиденцією магнатських родин. При чому не якихось там задрипаних шляхтичів, а династій, чиї представники почували себе на Поділлі більш впевнено, ніж польські королі у своїй столиці.
Перша згадка про Бучач датується 1372 роком, хоча є всі підстави вважати місто давнішим. Тоді воно належало Бучацьким, і важко сказати, від кого пішла назва – міста від власників чи власників від міста. У середньовіччі клан Бучацьких належав до одного з найвпливовіших у Польщі. Члени роду були воєводами Подільськими і Руськими, керували цілою купою староств, успішно воювали з литовцями, татарами й молдаванами. Усе XV століття пройшло під знаком родини Бучацьких, про яких тепер трохи підзабули, але варто нагадати.
Коли магнати чоловічої статі скінчились, Бучач почав переходити до різних родин по жіночій лінії, доки на початку XVII століття не опинився в руках Потоцьких. Це був найзаможніший рід у Речі Посполитій, і містечку дуже пощастило, що одна з гілок цього аристократичного роду вирішила пустити коріння саме тут. Логотипом Потоцьких був трираменний хрест Пилява, яка присутня всюди – на ратуші, у костелі, церквах, перед монастирем і на постаментах пам’ятників.
Справжній золотий дощ пролився над Бучачем за Миколая Потоцького, який володів містом протягом 1727-1764 років. Цей дядько регулярно шокував сучасників неординарною поведінкою. Скажімо, міг перебратись у великого пса і гавкати на австрійських солдат. Або примушував кріпаків лізти на дерева і кричати «ку-ку», а сам палив у них дробом із рушниці. Активно користувався феодальним правом першої ночі, коли міг переспати з будь-якою нареченою у своїх маєтках. Полюбляв бійки, алкоголь, одним словом – відривався по повній. Однак, у перервах між оргіями, виділяв чималі гроші на прикрашення рідного Бучача, створюючи численні архітектурні шедеври.
Оборонець замкової гори
Найдавнішим об’єктом міста, що дійшов до наших часів, є замок. Хоча дійшов він далеко не повністю. Заклали його у середньовіччі, але остаточного вигляду твердиня набула у 1620-х. Перед тим власник Бучача Стефан Потоцький вигідно одружився з донькою молдавського господаря Марією Могилянкою – до речі, двоюрідною сестрою митрополита Петра Могили. За придане подружжя суттєво розширило та укріпило замок, побудувавши дві нові бастеї. З часом з’ясувалось, що гроші витратили недарма.
У 1672 році під стіни замку підступила величезна турецька армія на чолі з султаном Магометом IV. Власника – магната Яна Потоцького – вдома не було, тож оборону очолила його дружина Урсула. Вона показала себе здібним командиром і успішно відбивала всі атаки ворога. До того ж, виявилась непоганим психологом.
За легендою, коли захисників залишилась жменька і замок мав ось-ось пасти, Урсула вийшла на стіну й закликала султана до переговорів. Щойно Магомет наблизився, вона заявила: якщо той думає, що воює з досвідченим комендантом, то глибоко помиляється. Насправді, йому протистоїть тендітна жінка, і якщо він здобуде замок, то це буде його найганебніша перемога, з якої сміятиметься весь світ. Присоромлений султан зняв облогу.
Сил на продовження боротьби у Речі Посполитій вже не було, і в тому ж таки 1672 році підписали Бучацький мир, за яким османам відійшло усе Поділля. Новий кордон проходив через Бучач – по річці Стрипа, де лівий берег був турецьким, а правий, разом із замком, залишився за поляками. Досі збереглася старезна липа, під якою нібито підписали мирну угоду. Її так і називають – Липа Магомета.
Згодом поляки відбили Бучач, але замок втратив своє оборонне значення і поволі руйнувався. Сьогодні з руїн на Замковій горі відкривається розкішна панорама міста.
Шедевр магдебурзького права
Ратуша Бучача по праву претендує на звання найкрасивішої магістратської споруди в Україні. Це теж дітище Миколи Потоцького. Її звели у 1751 році за кресленнями архітектора
Бернарда Меретина, того самого, що проектував собор святого Юра у Львові. По периметру ратушу оперізує балкон, який прикрашали численні скульптури різця знаменитого Іоганна Георга Пінзеля. Цей митець, якого ще називають українським Мікеланджело, вважається найкращим скульптором, що колись працював на теренах нашої держави.Бачимо, що Потоцький зібрав зіркову команду майстрів, які мали прикрашати його резиденцію. Висота споруди становить 38 м, шпиль прикрашають герби «Абданк» Бучацьких і «Пилява» Потоцьких. Нещодавно поруч відкрили пам’ятник Пінзелю, де майстер зображений за роботою.
Нині в ратуші триває реставрація, яка почалась ще в середині 2000-х. Але скульптури досі нещасні, деякі знищені повністю, а з рештою не зрозуміло, хто там зображений. Хоча в одному огризку смутно вгадується Геракл. Втім, збереглися старі фото й детальні описи, тож є надія на відновлення.
Про будівництво ратуші є цікава легенда. Коли вона була майже готова, Потоцький вийшов на площу, втішився і запитав будівничих, які чіпали флюгер: хлопці, а кращу ратушу можете зробити? Ті відповіли, що без проблем, були б гроші. Магнат не хотів, щоб хтось із його сусідів збудував у себе крутіший магістрат, тож наказав розібрати риштування, аби майстри померли на даху від спраги та голоду. Але хлопці не розгубились, зробили собі дерев’яні крила і спробували втекти. Перший рухнув одразу і розбився о бруківку Ринку. Другий пролетів трохи далі, але впав у Стрипу і втопився. Третій, на ім’я Федір, перелетів на сусідню гору і зник у хащах. З того часу сусідній пагорб носить його ім’я. Розповідаючи цю легенду, гіди жартують, що перший будівельник був прорабом, другий – виконробом, і лише третій, власне, майстром.
Монахи, цвинтар і коньяк
За однією з версій, назва міста походить від тюркського слова «Буча», тобто яма. І це цілком ймовірно, адже центр Бучача зусібіч затиснутий пагорбами – Нагірянкою, Замковою та горою Федір. На останній стоїть найбільша культова споруда міста – василіанський монастир. Його заклав ще тато Миколи Потоцького, але син капітально розбудував святиню. Домінантою монастирського комплексу є церква Воздвиження Чесного Хреста, зведена у 1771 році архітектором Яном Гофманом. Сьогодні тут бучацький колегіум святого Йосафата, створений на базі історико-теософського ліцею.
Цікаво, чому поляк Потоцький так опікувався українськими святинями? За свої витівки він зіпсував стосунки із львівським католицьким архієпископом, який пригрозив відлучити його від церкви. Магнат образився і перейшов у греко-католицизм, щедро обдаровуючи українські храми і монастирі. Хоча римо-католиків він теж не забував – у підніжжі замку збудував величний костел Успіння Діви Марії. Його прикрашають численні дерев’яні скульптури святих, авторство яких мистецтвознавці також приписують Пінзелю.
Якщо піднятися ще вище, то на самій вершині гори Федір можна побачити старовинний цвинтар. Сьогодні він густо заріс травою, але колись знав кращі часи – надгробки можуть посперечатися красою з личаківськими пам’ятниками. Серед них виділяється величезна усипальниця Потоцьких. Ні, тут похований не Микола (він у крипті Почаївської лаври), а його внучаті племінники Каетан і Павло. Саме з них почався занепад Бучача. Вони почали розпродавати замок на будматеріали, а для спорудження власного мавзолею розібрали спостережну вежу на горі Федір.Це далеко не всі цікаві пам’ятки міста. Тут є старовинна Миколаївська церква 1610 року, криниця короля Яна Собеського, відновлені барокові пам’ятники Богородиці і святому Яну Непомуцену, симпатичні вілли, будинок нобелівського лауреата Агнона і багато чого іншого. А коли ви усе оглянете, не забудьте завітати до фірмового магазину ПрАТ «Галіція Дістилері» і взяти автентичний сувенір – коньяк «Бучач». Воно того варте.
Геній сучасності, таким його вважають за кордоном, в свої вітчизні Іван Марчук відомий художник, але поки його картини можна побачити на коротко тривалих виставках або у приватних колекціях, пише Like позитивні новини.
Іван Марчук – один з найвизначніших митців України. Він єдиний український митець, який потрапив до списку 100 найвизначніших геніїв сучасності, опублікованого британською газетою The Daily Telegraph. “Моя трагедія в тому, що я народився не там, де хотів. Я волів би народитися в Австралії. Шкода, що я там не залишився, я ніколи сюди не приїхав би. Та і європейські країни – це культурні країни. Там порядок, усі ввічливі. Це мені потрібно. Я ненавиджу хамство, брехню і фальш”, – поділився майстер. Арт-платформа Ukraine Art News підготував добірку цікавих фактів про життя та творчість художника.
Першу виставку на Батьківщині художнику дозволили зробити у 42 роки. У 79 роки він став першим майстром, чиї картини були виставлені у “Мистецькому арсеналі” за життя митця.
У майстра є іменна зірка «Іван Марчук». Вона знаходиться в сузір’ї Тельця на відстані 300 світлових років від Сонця. У 2008 році художник почав вже десятий період творчості. Зробив 42 картини – цикл називається “Погляд у безмежність”.
У дитинстві Іван Марчук за відсутністю фарб почав малювати соком рослин – квіти квітами. Пізніше він дізнався, що таку технологію застосовував Рабіндранат Тагор. Доробок митця налічує близько 5 000 творів і понад 100 персональних виставок.
Іван Марчук – винахідник багатьох оригінальних технік, найвідоміша з яких – «пльонтанізм» (від слова «пльонтати» — плести, переплітати).
Іван Марчук – унікальна людина, яка працює на благо мистецтва. Він готовий не спати, аби створити новий шедевр, яким міг пишатися не лише він, а й критики та діти. Саме тому майстер працює щодня, по 17 годин. Рука митця може виконувати 120 рухів за секунду.
Місце, яке відразу, після реконструкції, стало улюбленим серед тернополян. Сьогодні – це одна із головних візитівок Файного. Вілтку тут спостерігається справжній «бум». Сотні містян та гостей міста відпочивають на території відремонтованої набрежної, у народі названої «Циганкою».
Тернопільську «Циганку» часто порівнюють з популярним на увесь світ містом Майямі в США. Тут такі ж неймовірні заходи сонця, красиві пейзажі й сучасна інсфраструктура.
Концепцію реконструкції «Циганки» розробили архітектори громадської ініціативи «URBAN.te». Прогулянкова зона складається із пішохідних та велосипедних доріжок, які розмежовані зеленими насадженнями. А ще тут є скейтпарк, пішохідний фонтан, спортивна зона й дитячий майданчик.
На «Циганці» заняття для себе знайдуть як любителі екстрим-розваг, так і батьки з дітьми та люди старшого віку.
До того ж, – це одне із найромантичніших місць у Файному місті Тернополі. Неймовірними заходами сонця та краєвидами ставу, які відкриваються із «Циганки» часто приходять помилуватися закохані пари…
2. Аераційний фонтан
Саме тут уже зроблено тисячі фото, незважаючи на те, що перший аераційний фонтан у Тернополі облаштували не так давно.
Струмені води, які підіймаються на декілька метрів «до неба», уворюють мальовничі картини, тому й не дивно, що аераційний фонтан полюбили не лише тернополяни, а й гості міста.
Люди приїжджають звідусіль, щоб помилуватися та сфотографуватися біля чудового фонтану з підсвіткою.
Поціновувачі краси люблять прогулюватися теплими літніми вечорами й милуватися «танцями кольорів» аераційного фонтану на Тернопільському ставі.
До того ж, окрім естетичної функції, водограй виконує і екологічну – насичує воду киснем. Тому це також чудове місця для «кисневих» процедур. Загальна довжина фонтану у Тернополі – понад 300 метрів. Відтак, цей фонтан – найдовший в Україні. Струмінь води з кожної форсунки сягає 9-ти метрів в довжину і майже 4 – у висоту.
Фонтан підсвічується різними кольорами – фіолетовим, рожевим, оранжевим, синім, червоним та зеленим.
3. Музей у підземеллі та оглядовий майданчик
Підземні ходи Тернополя порівнюють із підземеллями міста Аккра в Ізраїлі, їх вік – 700-800 років.
Нещодавно у підземеллі Архикатедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відкрили музей. Тут розміщена експозиція «Тернопіль сакральний», присвячена культовим спорудам міста від часів заснування до Другої світової війни.
До слова, крипта – це склепінчасте приміщення під храмом, у якому, зазвичай, проводилися поховання. В тернопільській Архикатедрі крипта знаходиться під північним бічним нефом, поховань у ній не виявлено. В роки Другої світової війни її використовували, як госпіталь.
Як бонус, в Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці тернополяни і гості міста можуть піднятися на його південну вежу, де облаштували оглядовий майданчик.
До оглядового майданчика ведуть 88 кам’яних сходинок. Саме тут відкривається краєвид на центральну частину Тернополя з 22-метрової висоти.
4. Тернопільський замок
У минулі століття замок в Тернополі зводився, як фортифікаційна споруда, яка мала «стати на шляху» наїзникам від Теребовлі до Буська. Будівництво замку тривало 8 років і завершилося в 1548-ому році. Замок був оточений глибоким сухим ровом та додатково обнесений земляним насипом з дерев’яним частоколом.
Варіант реконструкції замку та призамкової території з метою повернення йому вигляду оборонного комплексу XVI – XVII ст. (автор – Ю. Вербовецький)
Декілька разів замок зазнавав серйозних руйнувань, зокрема, у 1575-ому, 1589-ому, 1672-ому рр. В ХІХ ст. замок перестає бути оборонною спорудою та перетворюється на палац. Його відбудував граф Ф.Коритовський.
5. Тристоронній годинник
Унікальна пам’ятка у Тернополі, яку занесено до «Спадщини світового годинникарства», встановлена з ініціативи очільника міста декілька років тому. Сьогодні – це улюблене місце зустрі тернополян.
Тристоронній годинник розташувався в центрі Тернополя. Місце вибрали не випадково, адже саме тут була його копія ще за часів Австро-Угорщини та Польщі. Відновлення годинника – це символічне відновлення зв’язку поколінь жителів міста.
До слова, тернопільський годинник унікальний і тим, що він – другий у світі «тристоронній». Перший подібний витвір розташований в французькому місті Ам’єн.
6. Тернопільське озеро або Тернопільський став
Ян Тарновський, який заснував місто, 15 березня 1548 року отримав привілей на будівництво греблі та створення озера.
Як і замок, став, розміщений у заплаві річки Серет, проектувався, як оборонна «ланка» від нападів турків й татар. У привілеї 1550-ого року Ян Тарновський серед інших повинностей міщан зазначає, що в їх обов’язки входить направа греблі величезної водойми, водоспуску і потоків. У XVII-ому столітті на ставі працювали чотири млини, що приносили великі прибутки місту.
Під час повоєнної відбудови Тернополя побудували нову греблю. Водосховище зайняло значно більшу, ніж раніше, площу – понад 300 гектарів. Між водоймою та центром міста заклали парк імені Тараса Шевченка, який простягається вздовж східного берега. Також тут є відомий за межами Тернополя «Острівець кохання».
На ставі сьогодні курсують теплоходи, а довкола нього облаштовану відпочинкову інфраструктуру.
До того ж, Тернопільський став із кінця ХХ ст. – центр проведення чемпіонату світу з водномоторних видів спорту.
7. Тернопільський академічний обласний драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка
Тернопіль відомий не тільки своїми красивими пейзажами, а й славними культурними традиціями. Тут ще наприкінці XIX – на початку XX ст.. виступали корифеї української сцени: Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька, а сьогодні щороку проводять Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют», головна мета якого – презентація вистав молодих режисерів. У 2000-ому році Тернопільському обласному українському драматичному театру присвоєно звання «академічного». Театр працює в приміщенні, спорудженому в 1957-ому році за планом архітекторів І.Михайленка, В.Новикова, Ф.Чорновола. Ця будівля у центрі Тернополя є чудовою окрасою міста.
8. Вулиця Валова
Одна із найромантичніших вуличок Тернополя, яка розпочинає свою історію на зламі XVIII-ого і ХІХ-ого ст. Після воєнних дій 1944-ого року, неушкодженими залишшилися більшість будинків, розташованих на вулиці Валовій. Також тут збереглася старовинна бруківка, подекуди – довоєнні двері, ковані перила і ліпнина на стінах. Сьогодні це вулиця, на якій «живе мистецтво». Своїми витворами із містянами тут діляться художники. На Валовій часто можна почути виступи музикантів, а ще – тут є декілька затишних кафешок, де можна випити смачної кави й поринути в нереальну атмосфера справжнього європейського міста.
9. Фонтани
Тернопіль часто називають «містом фонтанів». Окрім аераційних фонтанів, в Файному є чимало інших красивих «водяних перлин». «Каскад», «Кульбаба», «Грибок»… Дивіться і любуйтеся самі
10. Парки
У місті є чимало красивих «зелених зон». В парках люблять відпочивати закохані пари та матусі із дітьми, пенсіонери й містяни, які мають домашніх улюбленців. А ще – це чудова територія для занять спортом.
Чимало тернопільських фонтанів розміщено у паркових зонах. Зокрема, нещодавно в парку Національного відродження відкрили новий пішохідний фонтан.
Вид на будівлю Тернопільської обласної ради із парку ім. Т.Г. Шевченка
В одному із улюблених парків тернополян є зоокуток.
Автор Інна Ткаченко спеціально для ВСВІТІ Фото: Антон Марчевський, Влад Кравчук, Інна Ткаченко
Жителі пострадянського простору по-особливому ставляться до балконів. Ці декілька метрів містять в собі зовсім інший світ зі своїм сакральним значенням. Інколи балкони містять спогади з усього життя господаря. Спробуйте оглянути фасади багатоповерхівок. Там можна знайти дійсно унікальні балкони. А ще говорять, що саме балкон може багато чого розповісти про власних господарів, пишуть Пошепки
Для когось ідеальне рішення — мінімалізм, а хтось саме в цьому об’єкті намагається втілити всю свою унікальність та креативність.Саме про представників останньої групи і піде сьогодні мова.
Підземелля під костелом св. Антонія з Падуї у Збаражі приховує багато таємниць. Зараз не кожен може попасти у це загадкове та містичне місце. Засновник благодійного фонду «Пам’ять і любов» Андрій Савчук відкриває таємницю підземелля.
Колись у підземеллях костелу св. Антонія знаходили свій останній спочинок священики та монахи, а також фундатори храму. Під головним вівтарем був похований князь Януш Корибут Вишнівецький, а під вівтарем Матері Божої Збаразької було поховане подружжя Станіслава та Гелени Потоцьких. У гробах досі лежать складені рештки померлих. Якщо не боїтесь пропонуємо відео-екскурсію. Вирушайте з нами. Поїхали.
Житель Трибухівців Степан Андреїв, який на своєму подвір’ї збудував заглиблену теплицю і серед зими вирощував і продавав помідори розпочав вирощувати квіти. А недавно ми дізналися, що пан Степан створив у Фейсбук нову сторінку “Квіти Трибухівці”, і вирішили поцікавитись, чому він зосередився саме на вирощуванні квітів, пишуть Бучацькі справи.
– Головна причина такого рішення – мікроклімат в моїй теплиці. Як показали перші півроку роботи, заглиблена теплиця має як плюси, так і мінуси. Основна перевага такої конструкції – економія на опаленні взимку завдяки заглибленню в землю. Найбільший недолік – дуже висока вологість повітря. Якщо влітку вологість ще можна знизити, відкривши вікна, то взимку боротися з цим практично неможливо і вологість майже весь час тримається на позначці 100%. Такі умови є несприятливими для помідорів, огірків чи перцю, вони хворіють, у них погано зав”язуються плоди і виходить низька урожайність.
– А квітам такі умови не шкодять?
– Навпаки, лише сприяють. Переважна більшість квітів, які ростуть в наших кімнатах або на балконах, походять з тропічних районів Америки, Африки і Азії. А що таке тропіки? Це місцевість, де ніколи не буває зими і завжди висока вологість повітря. Саме такі умови створені у мене в теплиці. Тут квіти прекрасно себе почувають, вони взагалі не хворіють, для них це справжній рай.
– Які саме квіти Ви вирощуєте?
– Цієї весни я мав лише 28 сортів пеларгонії, кілька сортів колеуса і пахістахіс жовтий. Але зараз у мене відбувається величезне розширення асортименту. Я придбав і розмножую десятки нових сортів королівської, зональної і ампельної пеларгонії, петунії, калібрахоа, стрептокарпуса, колеуса. Також у моїй колекції кілька сортів дипладенії, якобінія, спатіфіллум, маранта та багато інших рослин.
– Спочатку я розміщував оголошення про продаж квітів на своїй особистій сторінці і в різних групах. Але поступово дійшов до думки, що для цього потрібно створити спеціальну сторінку. Причому ця сторінка задумана не лише для того, щоб інформувати відвідувачів про ціни на квіти. Тут я буду розміщувати фотографії і опис квітів, які я вирощую. На цій сторінці всі бажаючі зможуть познайомитися з новинками, які у мене постійно з”являються і які будуть в продажі в майбутньому. Також на цій сторінці я буду давати рекомендації по догляду за квітами, їх підживленню і розмноженню.
– Ви остаточно відмовились від вирощування овочів і фруктів і будете займатися виключно квітами?
– Поки що ні. Зараз я пробую підібрати такі овочі і фрукти, які будуть нормально себе почувати в специфічних умовах моєї теплиці. Зокрема, гарно себе проявила ремонтантна суниця. Зараз я її масово розмножую і планую продавати від серпня до початку зими, а, можливо, і довше, і наступної весни з квітня. Причому, в продажі будуть як плоди, так і саджанці. Цієї весни непогано себе показала редиска і наступної весни я планую знову її вирощувати. Взимку спробую вирощувати гриби, зокрема, гливи. Гриби люблять високу вологість і я сподіваюся, що у мене їм сподобається. Також хочу перевірити, як взимку в таких умовах буде почувати себе зелень, зокрема, салат і базилік. Одним словом, я ще постараюся порадувати жителів Бучаччини домашніми позасезонними овочами і фруктами, але це будуть не помідори, не огірки і не перець.
— Із чоловіком розлучилася 26 років тому. Страшний відчай був. Лише зараз почала відходити, — каже тернополянка 52-річна Христина Довгалюк. Із чоловіком — священником Православної церкви України Анатолієм, 57 років, розлучилася через його матір.
Із Христиною Довгалюк зустрічаємося в Тернопільській облдержадміністрації. Тут вона працює головним спеціалістом в управлінні з питань внутрішньої політики релігій і національностей, пише “Газета по-українськи”.
— Коли вперше побачила свекруху, відчула страх, — розповідає Христина Довгалюк. — Із самого початку вона не дуже раділа нашому весіллю. Потім казала: “Для чого ті діти?” Їй усе було не так. Вдягалася я не так, їсти варила не так. Із чоловіком жили окремо від неї. Можливо, якби син був поруч, вона була б задоволена. А так мала підсвідоме бажання забрати його від мене. Після одруження чоловік часто їздив до матері сам. Коли повертався, вдома все його дратувало.
Одного разу Анатолій потрапив до лікарні. Після виписки мав тривалу реабілітацію. Вирішив поїхати до матері в Почаїв.
Люди розказували, до нього лікарка приходить. А потім сусіди розповіли, що вона і на ніч лишається. Я не повірила. Коли у старшого сина були канікули, з дітьми поїхали його провідати. Заходжу до хати, дивлюся — на порозі жіночі туфлі стоять, а на дзеркалі ліфчик висить. Чоловік пояснень не мав. Я потягнула за той ліфчик. Дзеркало впало і розбилося. Туфлі по подвір’ї літали. Виявилося, що то свекруха посприяла, щоб стосунки чоловіка і тієї жінки розвивалися. Заохочувала її лишатися в них на ніч.
Трохи згодом родичка розказала, що Анатолій став жити з коханкою. Дала її домашній номер телефону. Подзвонила, а мені кажуть: “Лариса Трохимівна тут уже не живе. Вона переїхала до чоловіка”. Відказала: “Слухайте, та вона в мого чоловіка живе”. Мене почали обзивати образливими словами. Було прикро і боляче. Після розлучення Христина Довгалюк лишилася сама з трьома дітьми.
— Я зашивалася із синами, а їхній батько в цей час розважався з коханкою, — продовжує. — Тоді навчалася на другому курсі історичного факультету. Щоб вижити, пішла викладати в коледж. Шукала підробітки: і до газети дописувала, і репетиторством займалася. Таки змогла закінчити аспірантуру. Написала кандидатську, але не захистила її. Пішла на державну службу. Не знаю, де брала сил. Мусила мобілізуватися. Допомагала мама. Коли затримувалася, то знала, що діти будуть нагодовані.
Коли з чоловіком офіційно оформили розрив стосунків, була у депресії. Люди мене в усьому звинувачували. Казали: “Це ж якою поганою треба бути, щоб чоловік із трьома дітьми покинув”. Я давала волю емоціям. Могла розплакатися, викричатися. Після спілкування з батьком діти проявляли до мене агресію. Вважали, що через мене родина розпалася. Та згодом наші стосунки налагодилися.
Після розлучення з колишнім чоловіком жодного разу не спілкувалася.
— Він боїться мені в очі глянути. Жартую, що його теперішня жінка — то моя невістка. Кажуть, у неї було бурхливе життя ще зі школи. Коли почали жити разом, вона не могла завагітніти. Він її вісім років по курортах возив, а дітям ні копійки не давав. То вже потім я подала на аліменти. Прийшов до суду такий нещасний. Мені казали: “А ви не хочете чоловіка пожаліти? У нього мала дитина. Він — інвалід, а ви вимагаєте аліменти на дорослих дітей”. Відповіла: “А мене хто пожаліє? Якщо він хворий і вже мав трьох дітей, то нащо йому та женячка була?” Мій чоловік — священник. Як він може бути двічі одружений?” Присудили, щоб меншому синові виплачував 200 гривень аліментів. Це тривало недовго, бо він тоді закінчував музичне училище.
Дітей на ноги поставила, вже онуків маю. З невістками спілкуємося, як друзі. Своєї думки їм стараюся не нав’язувати. На свекруху зла не тримаю. Вона померла три роки тому. Навіть шкода її було, бо мала рак прямої кишки.
Ця мапа — збірка пам’яток і цікавих місць України. Ключова особливість і відмінність від подібних їй в інтернеті — сортування об’єктів за рівнем цікавості, а не за їх типом, – стверджують розробники.
За їх словами, у цієї карти є й деякі особливості, серед яких точне, а не приблизне, розміщення міток, а також наявність справжніх фото з тієї чи іншої місцевості.
