Вівторок, 19 Серпня, 2025

Пенсіонер з Тернопільщини творить неймовірних персонажів з липи

Михайлові Федоровичу Завійському з Бережан – 78 років. 70 із них він працює з деревом, виготовляє сувеніри з липи. Пан Михайло народився на Лемківщині, разом з родиною після переселення осів у Гутиськах Бережанського району. Тут, як розповів, хата в хату жили переселенці-різьбярі, пише Реально.

У 40-х – 70-х роках минулого століття модними були дерев’яні сувеніри, чи не в кожній хаті були орли, зубри, леви, інші звірі. Тоді у Гутиськах працювали так звані «надомники», які раз на місяць везли у рюкзаках вироби до Львова.

Згодом руки різьбярів згодилися у Бережанському лісгоспі. Як пригадує Михайло Федорович, працювали 30 різьбярів, зразки взірців для цеху затверджували у Києві. За місяць треба було виготовити 25 фігурок. Тоді такі вироби користувалися великим попитом.

Останніми роками пан Михайло узявся робити фігури отаманів на конях, гетьманів, святих Ольги, Володимира, Миколая, ангелів. Серед виробів – і дерев’яні скульптури, і різьблені образи.

Михайло Федорович має 5 дітей, 7 онуків. Сподівається, що колись вони продовжать його справу. У Гутиськах ще добре збережено мистецтво різьби по дереву. Цим ремеслом займається і рідна сестра різьбяра Ольга Тимошенко.

Автор:Галина ВАНДЗЕЛЯК
Фото: Івана ПШОНЯКА

Мар’яна Савка – відверто про життя

Савка

Успішна видавчиня, письменниця й співачка родом із Копичинець Мар’яна Савка у 40 років круто змінила своє життя, пише Реально.

Українська поетеса, дитяча письменниця, літературознавиця, головна редакторка й співзасновниця «Видавництва Старого Лева», громадська діячка… Цей перелік можна продовжити, бо Мар’яна Савка вміє здивувати. І, як сама зізнається, любить сама собі кидати виклики і з честю їх приймає. Та серед усіх її проєктів є один найголовніший. У 42 роки Мар’яна народила первістка — Северина. А потім почала писати пісні, які сама виконує, відкрила у собі талант художниці. Про пісні, картини, які намалювала для фонду «З янголом на плечі», проблеми українських видавництв та про те, як можна розпочати життя з чистого аркуша, Мар’яна Савка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю журналістові «Високого Замку».

— Мар’яно, ви — видавець, поетеса, співачка… А тепер ще й зняли кліп разом із відо­мим режисером та актором Ахтемом Сеїтаблаєвим. Як народився кліп?

— Ми спочатку не мали ідеї знімати кліп, а лише хотіли запи­сати промоційне відео до виста­ви-концерту «Не відпускай». Але режисерка й операторка Олена Чернінька пішла далі, і зі знято­го матеріалу постала ціла істо­рія. Отож одночасно із синґлом на пісню «Колихай», яку я записала на львівській студії FoniЯ records, з’явився на YouTube-каналі і кліп. Проєкт «Не відпускай» — це для мене дуже серйозна план­ка. Коли генеральний дирек­тор Українського радіо Дмитро Хоркін запропонував нашому тріо «Мар’яничі», у якому, крім мене, ще піаніст Юрій Рома­нів та гітарист Сергій Гурін, ви­ступити з Оркестром народної та популярної музики Україн­ського радіо під орудою Михай­ла Пікульського, я подумала, що це справжній виклик. Було тро­хи лячно. Але на першій репе­тиції з оркестром зрозуміла, що насправді мої пісні, оркестровки до яких створив Сергій Гурін, у такому виконанні звучать добре.

Я не хотіла звичайного кон­церту. Моя сильна сторона — по­єднання текстів і музики. Щось посередині між виставою і кон­цертом, між кабаре й поетич­ним перформенсом. Тому я з нуля написала тексти для діалогів, які творять сценарний кіс­тяк нашого дійства, а музич­ною основою є 12 пісень. Для реалізації мого задуму мені був потрібний сильний парт­нер, професійний актор, з ве­ликим досвідом і сильною ха­ризмою. Інших варіантів, окрім Ахтема Сеїтаблаєва, навіть не розглядала. Залишалося лише переконати Ахтема, що йому це може бути цікавим. І допоміг мені у цьому мій добрий друг Алім Алієв.

Коли ми обговорювали сце­нарій, я відкрила для себе, на­скільки Ахтем є крутим режисе­ром. Він давав багато хороших режисерських підказок для на­шого концерту-вистави. Сю­жет кліпу перегукується із сю­жетом вистави. Двоє людей, які випадково зустрілися в аеро­порту, — тут починається їхня іс­торія. У кліпі ключову роль зігра­ла моя книжка «Оптика Бога».

— Маєте акторські задат­ки. У вашому дитинстві, а по­тім у юності сцена була при­сутня…

— Мій перший запис у трудо­вій книжці — актриса Львівсько­го драматичного театру ім. Леся Курбаса. У дитинстві театр фор­мував мене як особистість. Мій батько і досі режисер народ­ного театру. Йому зараз май­же 81 рік, але сцена для нього є сенсом його життя. Татів театр у моєму рідному містечку Ко­пичинці Тернопільської облас­ті — це школа життя. Я з дитин­ства знала багато п’єс, бо була присутня на репетиціях і мо­гла бути суфлером, потім гра­ла у виставах, їздила на гастро­лі. Театр був моїм світом з його специфічним запахом реквізи­ту, гриму, куліс і сцени.

— Але ви все ж таки вибра­ли університет…

— Страшенно любила писати. Хотіла стати професійною пись­менницею, але не знала, що в університеті цього не вчать (смі­ється. — Г. Я.). Студенткою пішла у театральну студію Львівсько­го театру імені Курбаса. Я дуже багато чого навчилася в цьо­му театрі, зокрема володіти своїм тілом і голосом. Але про театр довелося забути у силу багатьох причин, найперша з яких полягала у тому, що я не знала, як вижити у цьому міс­ті, у якому не мала родичів, не мала ні власного житла, ні до­даткового заробітку. А на ставку актриси другої категорії я про­сто би не прожила. Окрім того, я не бачила себе у майбутньо­му великою актрисою і не хо­тіла миритися з думкою, що я усе життя можу бути на других ролях. Тому я пішла з театру і шість років працювала у Бібліо­теці імені Стефаника молодшим науковим співробітником. Я за­ймалася там бібліографією та історичним дослідженням пре­си, але також розуміла, що це не моє. А тепер розумію, що най­більш моїм у житті завжди була сцена. Просто вона була бага­товимірною, в різних іпостасях. Бо як видавець я також на сце­ні, в публічному просторі, я лю­блю свої ролі як модератор, як читець, перфомер. Коли робила презентацію своїх книжок, за­вжди намагалася зробити з цьо­го креативне дійство.

— Ви — співзасновниця «Ви­давництва Старого Лева», об­сяги виробництва якого з кож­ним роком зростають. Що можете сказати про сучасну українську книжку, літерату­ру? Вони розвиваються чи на нас усе ще суне російський книжковий ринок?

— Займаюся цією справою вже 18 років. Була свідком різ­них періодів на книжково­му ринку. Наприклад, після По­маранчевої революції була одна з дуже серйозних криз, коли за­кривалися книгарні через плу­танину з ПДВ, потім у 2008 і 2009 роках нас накрила еко­номічна криза. До Революції гідності український книжко­вий ринок завжди був дуже вто­ринним. Він не був українським за своєю суттю. Ми були ніби у приймах у російського рин­ку. І це було дуже дивно, бо ж це українська територія і укра­їнські книгарні. Після революції відбувся такий серйозний струс на книжковому ринку, він пере­структуризувався і став україн­ським. Видавці повірили у свої сили і почали заповнювати по­рожні ніші. Але зараз маємо си­туацію, коли після стількох років починаємо втрачати свої пози­ції, і російські книжки заходять дуже впевнено і вільно.

— На це вплинули, мабуть, і вибори нового президента?

— Російські книжки заходи­ли на наш ринок ще до вибо­рів, за попередньої влади. За­вжди існували певні законодавчі ворітця, через які можна було ввозити російські книжки. Є установи, які ліцензують росій­ські книжки, і якщо вони не не­суть антиукраїнського зміс­ту, вони йдуть на український книжковий ринок. Як би нам не було шкода, але наші громадя­ни їх купують. Оскільки це ко­мерція, то книжкові мережі мимоволі роблять свій вибір — беруть російські книжки і торгу­ють ними. З іншого боку, росій­ські видавці почали заходити на український ринок зсередини.

— Це як?

— Відкривають тут українські філії і стають ніби українськими гравцями. Так, в Україну зайшли російські «Самокат», «Альпіна Паблішер», «Форс», Book Chef, а тепер і «Ріпол». Вони тут зареєструвалися, платять в українську казну податки, але все одно це російські власники, і в кін­цевому результаті гроші з прода­них книжок — це їхній капітал. Це російські книжки, які не будуть в Україну завозити, а які в Україні будуть друкувати! І це — найбіль­ша небезпека. Вони будуть від­бирати покупця і забирати вну­трішні ресурси ринку. І ще одна проблема: на нашому книжково­му ринку немає спільної стратегії між учасниками ринку.

— Тобто кожен за себе?

— Так. Я не бачу наразі го­товності між чільними гравця­ми ринку — і видавцями, і кни­готорговцями, випрацьовувати спільну стратегію, яка би пра­цювала загалом на ринок, а не на конкретного гравця. Навпа­ки, ми є свідками протидій між конкурентами. Це підриває ри­нок зсередини і робить його хит­ким. Тому наша позиція — творити власну мережу і покладатися го­ловним чином на себе.

— Як змусити українського читача взяти до рук книжку?

— Треба намагатися пробу­дити любов до читання різними способами. Це велика щоден­на робота. Головне — не втрати­ти зараз дітей, бо потім ми втра­тимо дорослих. Тому велика увага має бути зосереджена на дітях і промоції читання в дитя­чих аудиторіях. Вважаю, Україн­ська держава стратегічно мала би думати про те, що тільки пра­цюючи дуже прицільно з шкіль­ною та дошкільною аудиторі­єю, можна буде щось змінити у майбутньому. Для цього треба змалечку робити їх освіченими людьми, національно свідоми­ми. Якщо у нас підніметься рі­вень освіти і культури, у нас і з економікою все буде гаразд.

— Вже стала крилатою фра­за про те, що у 40 років життя тільки починається. І те саме можна сказати про вас, коли ви у 40 років розпочали життя з чистого аркуша. Як це?

— У якийсь момент у мені про­кинулася сміливість, яка завжди у мені була, але я її якось так пригальмовувала, не дозволя­ла собі бути на 100 відсотків со­бою. Мені часто доводилося пристосовуватися до інших лю­дей, аби всім було добре.

— Справжня українська жін­ка…

— Саме так. А в якийсь мо­мент зрозуміла, що буде добре всім, коли буде добре мені. А мені не буде добре доти, поки я не почну реалізовувати те, що є всередині мене. І все почало­ся з реалізації мого основного проєкту, коли у 42 роки народи­ла сина. Мені з ним надзвичай­но цікаво. Я ніколи з ним не роз­мовляла як з дитиною. Лише як з дорослим. Завжди думала, якщо якесь слово він не зрозу­міє, то запитає, що воно озна­чає. І Северин так і робить. У нього такий лексичний за­пас, що я іноді сама дивуюся, як п’ятирічна дитина може це все вмістити у своїй голові.

— Ви казали, що у вас ще є одна сміливість.

— Коли мені було 45, зрозу­міла, що хочу продовжити свої творчі пошуки на сцені. Замість того, щоб піти святкувати свій день народження, я зробила перформанс зі Славком Нуди­ком, оркестра «Вітто». Я читала вірші, а наприкінці я зі Славком заспівала. А потім влітку мені за­пропонували поїхати на фести­валь «Острів Європи» у Вінницю, де я мала читати вірші. Але про­сто читати вірші не цікаво. То я задіяла музикантів Юрка Рома­ніва і Сергія Гуріна, з якими зна­йома понад десять років. Нам вдалося зворушити публіку. На­віть звукооператор сказав, що вражений нашим виступом. Ми були окрилені і зробили кілька концертів у різних містечках. Це був проєкт з народними пісня­ми. А з листопада я почала сама писати пісні. На сьогодні я маю 20 авторських пісень.

— Сина ви народили у дру­гому шлюбі. Не боялися зно­ву обпектися після першого невдалого заміжжя?

— Чому невдалого? Ми про­сто розійшлися, бо у нас за­кінчився цей етап. З Юр­ком ми в добрих стосунках і досі, підтримуємо одне одно­го, п’ємо каву. Юрко приходить на мої концерти. Не треба нічо­го боятися. Навіть коли у жит­ті трапляються такі етапи, коли вичерпуються стосунки з ки­мось чи залишаєшся сам — важ­ливо залишатися в гармонії зі собою. Якщо у якихось стосун­ках ти йдеш проти себе, треба задуматися, чи тобі ці стосунки потрібні. Люди не повинні мучи­ти одне одного. Насилу жити, бо так пише книжка, чи пережива­ти, що люди скажуть, — не варто. Я давно перестала дослухати­ся до того, що скажуть люди, це дуже полегшує життя.

— І ще щось ви недавно у собі відкрили…

— Зрозуміла, що вмію малю­вати. У дитинстві у мене було таке захоплення. А коли поча­ла співати, писати музику, мені захотілося спробувати щось намалювати. Взяла фарби у дитини і спробувала. У мене ви­йшло. Чому не малювала рані­ше? Мабуть, тому, що у мене не було фарб і відповідних пензли­ків (сміється. — Г. Я.). І коли я собі купила папір і фарби, зро­зуміла, що я ще й аквареліст. Розвиваюся у цьому напрямі і маю величезну потребу це ро­бити. Повертаюся додому і, яка би не була втомлена, мушу на­малювати якусь квітку. І втому як рукою знімає. Це така моя мис­тецька автотерапія. Востаннє зробила такий челендж: 14 днів поспіль малювала по одній робо­ті і виставляла на продаж в Інтер­неті, щоб зібрати кошти для фон­ду «З янголом на плечі». Тішуся, що зібрала 15 тисяч гривень за 14 днів для спільної мети — долу­чилася для закупівлі обладнання для онкохворих дітей.

Після шести донечок таки народився син: щаслива історія багатодітної сім’ї

Сім`я

Коли Оксана була вагітна першою донечкою, жінці приснився сон, що вона тримає на руках семеро маленьких дівчаток. І сон став віщим, бо зараз у затишній оселі щаслива родина Вознюків виховує семеро дітей.

Обличчя Оксани випромінює радість, а задоволені очі тата Сергія світяться гордістю. Бо для них діти – це найдорожчий скарб, багатство та плід любові. Ще б пак! Шестеро донечок та найменшенький, крихітний синочок, пише Реально.

Подружжю Вознюків – майже 16 років. Найстаршій донечці, Вікторії, 15 років, на рік молодша – Наталя. Ці дівчатка – дев’ятикласниці. 12 років має шестикласниця Юля, 10 – четвертокласниця Олеся. Цьогоріч перший клас закінчує Анна, а три рочки виповниться Даринці.

І нарешті у дівочому царстві з’явився хлопчик – синочок Давидко. Він народився першим на Шумщині у 2020 році.

Імена дівчаткам вибирала мама, проте радилася і з чоловіком. А найменшенького братика назвали діти.

Дівчатка гарно навчаються у школі. За хороші знання донечка Вікторія щороку отримує похвальний лист. Четверо дівчаток навчаються у Шумській школі мистецтв – музичні задатки у них від тата Сергія. Найменші теж не дочекаються, коли й вони підуть до музичної, як і їхні сестрички, троє з них навчаються гри на фортепіано, одна – на скрипці, найстарша освоює фортепіано і флейту.

У родині Вознюків працює тато, щоб забезпечити сім’ю, бо мама увесь час у домашніх клопотах, піклується про дітей. Її день розпочинається з того, що потрібно зібрати дітей до школи.

– Коли я була у лікарні, то найстарша донечка була за мене: і заплітала, і допомагала одягатися меншим, – каже Оксана. – Вікторія вже і спече, і зготує їжу, і прибере. Наталя теж любить випікати, – не так давно сама спекла панкейки. Десятирічна Олеся смажила налисники – вийшли смачненькі. Допомагали донечки і голубці робити. Усіх відразу на кухню не беру, а по одній навчаю куховарити. Хтось одного дня допомагає, хтось – іншого, бо ж усі хочуть бути господинями, – радіє мама.

До останнього дня подружжя Вознюків не знали, хто народиться у їхній родині сьомим. Проте у Оксани були якісь передчуття, про які нікому вона не розповідала. 6 січня, о 4-ій ранку, Оксана поцілувала усіх дівчаток, і Сергій повіз її народжувати. Здогадалася, що мама поїхала у лікарню, старша донька. І тільки батьки за поріг, Вікторія побудила усіх сестричок, і вони почали молитися за маму. Вже о 4.40 на світ з’явився Давидко. Найбільше мріяла про братика та зраділа його появі саме Вікторія, це вона підмовила усіх сестричок, щоб підтримали її ініціативу з ім’ям.

– Для мене немає різниці між дітьми, – каже Оксана. – Думала, як то буде, що усі дівчатка, а тут – хлопчик. Звичайно, добре, що тепер є помічник для тата.

Рідні та знайомі кажуть, що з народженням синочка Сергій аж помолодів.

– Хоча це сьома дитина, але то є первісток, хлопчик, – каже Сергій. – Коли народився синочок, перш за все, було відчуття радості. Проте усіх дітей люблю однаково.

Характери у всіх різні: кожна чимось особлива, не схожа одна на одну, у кожної є якийсь особливий талант. Усі дівчатка стараються бути самостійними.

Секрет їхнього родинного щастя заснований на простих, але глибоких, істинах. Потрібно жити за Божим законом, любити і поважати один одного. Чоловік жінку і жінка чоловіка. Брати до уваги думку дітей, вислухати, пожаліти, приголубити. Кожна дитина, незалежно від віку, вже окрема особистість, і якщо змалечку до неї належно ставитися, то вона буде поважати і себе, й інших.

– Кожного вечора ми збираємося усі разом, читаємо Біблію, молимося, – каже Оксана.

Одна із особливостей виховання у родині, як стверджує Сергій, це – навчання дітей Євангельським принципам. Слово Боже навчає любові, поваги, пошани, саме ці істини мають панувати у всіх сім’ях.

– Я щасливий, коли я повертаюся у дім, де мене чекають, де завжди розуміють, люблять. У сім’ї багато що залежить від чоловіка, бо він є священник, той, хто має створити належну атмосферу у родині. І якщо чоловік на своєму місці, то й сім’я на своєму, тоді і гармонія у домі, – каже Сергій.

Для того, щоб відчувати себе щасливим, потрібно набагато менше, аніж насправді здається: мирне небо, здоров’я близьких та любов найрідніших людей. А діти – це радість і майбутнє, тому виховувати потрібно у великій любові.

У наш час молоді сім’ї часто нарікають, що важко виховувати дітей, і наважуються народити лише одну, максимум – двох. Сім’я Вознюків ламає ці стереотипи, адже, незважаючи на те, що життя сьогодні недешеве, діти у цій родині забезпечені – у них є добротний, сучасний будинок, одяг, їжа, гарне виховання. І усе це – завдяки неймовірним зусиллям, працелюбності батьків. А найголовніше – любові до Бога, який допомагає долати усі перешкоди. Часто у сім’ях, де є одна дитина, не побачиш такої злагоди і комфорту, у якому зростають шестеро дівчаток та маленький Давидко. Ці люди щасливі тому, що вони є один в одного, що уміють любити, вірити, розуміти і підтримувати кожного члена родина. А якщо є любов, повага, то все інше обов’язково додасться.

Жінка-пасічник поділилася секретами успіху “медової справи”

Псічник

Зазвичай у ролі бджолярів зустрічаються чоловіки. Тому знайомство з пасічницею Наталею Потурай з Великих Бірок Тернопільського району викликало у мене подив і захоплення. Ця завзята жінка, яка за досить короткий час зуміла міцно подружитися з крилатими трудівницями, нині відає про майже усі тонкощі бджолярської справи і отримує від цього не лише мед, а й солодке задоволення, пише Реально.

Сімейна пасіка

– Про цих маленьких комах раніше я знала зовсім небагато, хіба лише те, що вони приносять мед і запилюють квіти, – розповідає Наталя Потурайону. – Мрією ж мого чоловіка був сад. П’ять років тому ми перетворили її у реальність. Але який сад без бджіл? От і поселили там п’ять бджолосімей. Як поводитися з ними – не знали. Дещо розпитували у досвідчених пасічників. А згодом чоловік освоїв нову професію – бджоляра. Так наше звичайне захоплення переросло у сімейну справу. Нині Ігор та Наталя Потураї на своїй пасіці доглядають 80 бджолосімей, які приносять мед весняний, липовий, гречаний та з літнього різнотрав’я. Своїх крилатих підопічних господарі перевезли на Підгаєччину – батьківщину Ігоря. Там бджілки почуваються більш комфортніше, адже місцина багата на ліси і медодаї.

Незважаючи на те, що бджолярство зазвичай називають чоловічою справою, Наталя Потурай запевняє, що ця благородна праця цілком посильна і для жінок. Її досвід – найкраще цьому підтвердження.

– Хоча, зізнаюся, одній жінці поратися на пасіці – не зовсім легко, – каже бджолярка. – Погодьтеся, що переносити вулики – це все-таки нежіноча справа. Тож цю роботу у нас виконує чоловік. Решту обов’язків ми розподіляємо порівно. Жінка може все: і мед качати, і рамки вощити. Єдине – роботу треба свою любити. Хоча на пасіці це навіть і не обговорюється. Перебування між вуликами для мене – як своєрідний антистрес. Навіть кілька хвилин бджолиного гулу достатньо, щоб позбутися негативних думок і отримати великий заряд енергії.

Бджоли лікують

Щоправда, не лише душевне задоволення отримує Наталя Потурай від своєї справи. Вона ще й займається апітерапією. Навіть закінчила спеціальні курси. Із бджолиного підмору та прополісу виготовляє лікувальні настоянки.
– Раніше у мене були проблеми зі спиною, – каже пані Наталя. – Які вже ліки не приймала, щоб позбутися болю. Коли дізналася про бджоловжалення – лікування бджолиною отрутою, вирішила й собі спробувати. Тим паче, що лікар теж радив мені таку процедуру. Чоловік спочатку був проти, та і я переживала. Бо одна справа, коли бджола жалить сама, інша – коли ти змушуєш її це робити. До того ж, невідомо, як організм зреагує на бджолину отруту. Утім бажання бути здоровою перемогло. Тож я поїхала до Києва на курси апітерапії. Першим бджолу на спину поставив мені дев’ятирічний син Юрій, який, до речі, теж активно допомагає нам пасічникувати. Потім уже долучився чоловік. Результати не забарилися – вже за якийсь час я відчула значне полегшення.

Дива крилатих трудівниць

Наталя Потурай зізнається, що працюючи біля бджіл, вона споглядає за дивом, яке творять крилаті трудівниці. «Для мене бджола завжди була схожою на маленьку фею з чарівною паличкою, – каже пасічниця. – Саме цей образ ми й використали для логотипу нашої продукції, яку назвали «Магія меду». Хочемо, аби наш мед впізнавали і на смак, і на вигляд».
Віднедавна у медовій колекції сім’ї Потурай з’явився ще й крем-мед. Він відрізняється особливим ніжним смаком і однорідною консистенцією. Наявність кристалів у продукті свідчить про недотримання технології виробництва.
– Суть кремування меду полягає в тому, що вимішуємо його впродовж тривалого часу, – каже пані Наталя. – Робимо це у спеціальному обладнанні при низькій температурі і на дуже малій швидкості. Крем-мед зберігає такі ж цілющі властивості, як і його першоджерело. Він зміцнює імунітет, нормалізує тиск, підвищує рівень гемоглобіну. Додавання до медового мусу (так ще називають крем-мед – ред.) імбиру, цедри лимона та апельсина, какао, м’яти та горіхів не лише покращує його смак, а й робить вдвічі кориснішим.

Магія воскової свічки

Наталя Потурай – особистість багатогранна. Свого часу вона працювала керівником гуртків еколого-натуралістичного напрямку у Великобірківському будинку творчості школяра. Свій мистецький хист вона проявляє і в бджолярській справі – із воску виготовляє свічки. Матеріал для виробів бере із вибракуваних стільників, які непридатні для використання. Свічки виготовляє у спеціальних силіконованих формах. Деякі з них робить сама.
– Воскові свічки не містять жодних барвників та ароматизаторів, – зауважує Наталя Потурай, – лише бджолиний віск, завдяки якому вироби набувають цілющих властивостей. Особливу магічну дію має полум’я освяченої Стрітенської свічки. Воно наповнює душу благодаттю, а будинок – неповторним ароматом, створюючи у ньому відчуття спокою і затишку.

Автор – Марія БЕЗКОРОВАЙНА

Буданівський замок – антитатарська опора Тернопільщини

Буданівський замок

Буданівський замок до останнього часу лежав осторонь традиційних туристичних маршрутів, тому відвідували лише затяті замкові фанати. Попри те, що на території колишньої фортеці розташована психіатрична лікарня, замок повністю доступний для відвідання і відносно непогано зберігся, пише Реально.

Цитадель на ординських шляхах

До середини XVI століття на території сучасного Буданова було маленьке поселення Скомрось. Здавна поруч проходили два ординські шляхи – Чорний і Кучманський. Приблизно у 1550 році галицький воєвода Яків Будзановський звів на високому лівому березі Серету дерев’яну фортецю. На його честь поселення отримало назву Будзанів, яку носило до 1946 року. Дерев’яний замок невдовзі був знищений татарами.

На початку XVII століття Ян і Мартин Ходоровські на місці зруйнованої дерев’яної фортеці побудували кам’яний замок. Твердиня коричнево-сірого кольору зведена з різних за розміром необроблених блоків і плит з місцевого вапняку і пісковику. Вона була прямокутною в плані з чотирма кутовими круглими вежами. Це була найвища споруда колишнього містечка. У 1631 році новим власником Будзанова став Олександр Сіненський, а згодом поселення перейшло до родини Левочинських.

Під час війни 1648-1653 рр. під проводом Богдана Хмельницького козаки кілька разів брали приступом укріплення (замок двічі успішно витримав козацьку облогу в часи Визвольної війни, але під час 3-ої козацької атаки в 1651 р. впав). Після цих подій замок лежав у напівзруйнованому та розграбованому стані. Опис замку 1661 року свідчить: «тут зогнили дахи та підлога, башти і стіни мали чимало пробоїн, міст і стрілецькі галереї на баштах прогнили, пічки в житлових приміщеннях стояли розваленими».

Буданівська легенда

Спробу його відновити здійснив новий власник Томаш Лужецький. Замок був хитрощами захоплений і зруйнований турками у 1675 році. За легендою, коли місцеві мешканці заздалегідь знали про наближення турків з боку Теребовлі і заховалися за замковими мурами, до замку вночі постукала жінка з маленькою дитиною з проханням впустити до замку хоча б дитину. Нападники були ще далеко, тому оборонці відкрили браму. Це була пастка: татари вдерлися до фортеці через браму із засідки і вирізали усіх мешканців. Захисників замку поховали на ниві «Погиблиця», що біля замку, під лісом «Семаньковим». Жінок і дітей поховали окремо, а чоловіків – разом у трьох великих могилах. На цвинтарі і досі збереглося 79 могил, а на одному з трьох поховань чоловіків-захисників є камінь з надписом: «Тут, у цьому місці, Поглибицею званому, спочивають оборонці від турків і татар 1675 р».

«Чорні» пивні кухлі Буданова

Відновили замок у 1765 році Євстахій і Марія Потоцькі. Вони перебудували його західну частину на костел. Пресвітерій і передсінок храму влаштували з двох замкових башт. У 1846 році реставрували і північну частину замку. Стараннями ксьондза Кульчицького того ж року твердиню віддали під монастир милосердя, при якому знаходилася школа і шпиталь. Тоді ж відновили одну з веж і частину мурів. Ця масивна кам’яна вежа добре збереглася до сьогоднішнього дня.

З ХІХ століття Буданів став центром виробництва димленого гончарного посуду, декорованого загладжуванням. Це один з видів кераміки, випаленої за спеціальною технологією – без доступу повітря. Її ще називають: чорнолощена, чорна, сива, задимлена, закурена кераміка. Саме з такого типу кераміки роблять найкращі кухлі для пива. Буданів славився своїми «чорними» пивними кухлями, з яких пили пиво по всій Галичині та Поділлі.

Замкова психіатрична лікарня

Фортеця дуже постраждала під час обох світових воєн. Не збереглася в’їзна брама, залишки валів і ровів. З 1956 року і по сьогоднішній час в замку розташована психіатрична лікарня. Костел, що перебуває у напівзруйнованому стані, у 1994 році повернули римо-католицькій громаді. Щороку Буданівський замок відвідують все більше туристів.

Чортківська твердиня: найбільш містичний замок Галичини та Поділля

Чортківський замок

Чортківський замок, відомий також як Замок Гольських, має багату історію. Він був сконструйований і побудований в XVI столітті неподалік від річки Серет. Вважається, що свою назву замок отримав від першого володаря Єжи Чортківського. Однак існують і містичні версії. Так слов’яни були впевнені, що замок носить ім’я Чорнобога. На його честь була також названа прилегла Чорна долина, пише Реально.

Моторошні легенди Замку

Протягом багатьох років маєток переходив від одного до іншого хазяїна, але з кожним століттям підкріплювалася містична слава Чортківського замку.

Існує легенда, в якій йдеться, що давним-давно в стінах Чортківського замку були замуровані заживо шляхтич і чернець.

Одні кажуть, що це було їх покарання за непослух, а інші стверджують, що правителі замку вірили у магічні сили, а цих людей обрали жертвами. Сталось це тоді, коли місяць був уповні, на календарі було 13 число.

Ніхто не знає, правда це чи ні, а більше цих двох людей у замку не бачили.

Також кожен господар залишав тут свій кривавий слід, після чого в даний час розваленими коридорами блукають примари. Існують навіть кілька очевидців, які запевняють, що бачили привидів.

Одне з оповідань місцевого жителя: «Сидів ввечері біля ганку, і раптом чую дивний звук, ніби хтось плюється. Повертаюся і бачу, як дівчина йде по моєму саду в білій сорочці. Я їй: «Виходь!», А вона від мене вглиб двору, до замку. Добре, думаю, зараз ти сама у мене вибіжиш! Дістаю газовий балончик, знімаю ковпачок, і «пффф!» – Випускаю струмінь у бік фігури. А біла пляма, яку я прийняв за сорочку, опускається до землі і розчиняється. Пізніше таку ж білу постать моя тітка бачила!».

Ще одна легенда про привида сягає своїм корінням у XIX століття. Одна мешканка села щоночі бачила страшний сон. З нею розмовляв покійний чоловік, який благав її знайти в одній зі стін Чортківського замку його тіло. Привид хотів, щоб його тіло поховали за всіма релігійними звичаями. Спочатку всі вважали жінку божевільною, але коли до неї прислухалися, то були шоковані. В одній стіні насправді виявили скелет чоловіка. Після досліджень виявилося, що це святий Теофіл, якого було заживо замуровано турками.

Містичне пиво

Важливим є і той факт, що Чортків завжди заливають дощі. Якщо в сусідніх селах немає ні краплі і ясне небо, то біля Чортківського замку завжди опади. Це одна з причин, чому Чортків з часів Середньовіччя славився своїм пивом. Пивоварня була розташована на території Замку і воду для пива брали з місцевих глибоких колодязів. Пиво та хмільний мед з Чорківського замку користувалися популярністю в місцевих мешканців і гостей Чорткова. Ці напої надавали додаткову силу та енергію. Таке ось містичне пиво з містичного замку.

Вже у наш час Чортківський замок віддали Міністерству регіонального розвитку і будівництва як складову частину національного заповідника “Замки Тернопілля”. Почалися відновлювальні роботи. Архітектурна майстерня склала дуже цікавий проект відновлення твердині. Наразі почищено зовнішні стіни, закладено камінням входи до цокольного поверху палацу.

Бучацький Замок – тут заснували Українську державу

Бучацький замок

На правому березі річки Стрипи в центрі старовинного Бучача на Тернопільщині розташований Бучацький замок. Територія була ідеальною – скелясте підвищення поблизу потічка, який впадає в річку. Історики вважають, що перший замок, зведений на цій височині у 12 столітті, був дерев’яним. Місцеві магнати заклали це укріплення для захисту їхнього рідного міста. Перша згадка про Бучацький замок датується 1373 роком, пише Реально.

І хай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів. А Бучацький замок навіки увійшов в історію українського державотворення та українського пивоваріння.

Тут пиво перемогло горілку

Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає швидку весняну воду. Ще досі ця територія славиться своє кришталево чистою і дуже смачною водою. Тому не дивно, що ще з часів Київської Русі у Бучацькому замку варили пиво та мед (солодке пиво).

Як стверджують літописи до XVII століття у Бучачі місцеві мешканці виготовляли та пили виключно пиво та пивний мед. І не лише пили, але й постачали цей напій, виготовлений на бучацькій воді, по всій Галичині на Поділлі. Зокрема у XVI столітті Бучач славився своїми «пивними ярмарками».

Лише в самому кінці XVII століття тодішній власник міста — стражник великий коронний Стефан Олександр Потоцький дозволив єврейські громаді робити горілку. Однак цей міцний напій так і не зміг витіснити пиво. Пінний напій досі залишається найпопулярнішим серед мешканців Бучача.

На території замку Потоцькі звели палац у стилі ренесанс, який прилягав до східної бастеї. Палац був прикрашений аркадами. До нього вів підйомний міст з пандусом. Посеред двору напроти палацу влаштували гарний фонтан. Від колишнього палацу збереглися лише фрагменти стін.

Столиця Української держави Петра Дорошенка

У 1648 замок не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а у 1665 та 1667 роках його штурмували татари, і так само безуспішно. Але настав 1672 рік, поли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях з боку турків активно брали українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка.

18 жовтня 1672 року під старою липою, що збереглася неподалік від замку, підписано Бучацький мир, який розділив місто по Стрипі на дві частини: західна частина залишилася Польщі, східна відійшла до українського гетьмана Петра Дорошенка. Саме у Бучацькому замку була оголошена самостійною Українською державою під протекторатом Туреччини. Цілих 11 років існувала незалежна козацька Українська держава на перетині Поділля та Галичині, про яку чомусь забули українські історики.

Лише у 1683 році Бучач повернувся до складу Речі Посполитої.

У 1687 за наказом короля власники Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. Згодом військова загроза з боку турків і татар зникла, і замок починає занепадати. На початку ХІХ століття Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві мешканці успішно впоралися.

Скарби Бучацького замку

І на останок, легенда. Її Бучацький замок також має. Вона розповідає про підземний хід, який починався біля круглої вежі і вів у різні частини міста, і навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що скрізь того могла вільно проїхати карета. Одна з таких карет, золота карета, що належала Марії Могилянці разом із скарбами якогось пана Каньовського так і залишилися у підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилася отруйним. Тому скарби Бучацького замку ще чекають на свого відкривача.

Підзамочківський замок: пиво на живій воді та скарби магнатів Потоцьких

Підзамочок

Підзамочок-замок або Підзамочківський замок — фортифікаційна споруда, пам’ятка архітектури національного значення. Замок розташований н на плоскогір’ї на стрімкому лівому березі річки Стрипа на західній околиці села Підзамочок Бучацького району Тернопільської області, на північ від міста Бучач, пише Реально.

Замок, що створив село

Підзамочківський замок закладений 1600 року за сприяння власника навколишніх сіл Яна Кшиштофа Бучацького (Творовського), про що свідчить збережений напис над головною в’їзною брамою; тут також є герби засновників замку.

З давніх-давен був створений тільки замок, проте потім навколо замку почали облаштовуватися охоронці, які хотіли жити зі своїми родинами ближче до палацу. Згодом населення збільшувалася і утворився Підзамочок. Так замок створив ціле село.

Підзамочківський замок є зразком новітніх віянь в будівництві фортифікаційних споруд, які були розпочаті в 15 столітті в Італії, а потім поширилися по всій Європі. Замкові стіни порівняно невисокі (4-6 м), товщина їх – більше метра.

За формою фортеця наближена до п’ятикутника, який різко звужується на півночі. Дві найкоротші сторони – північна та південна – служили найбільш важливими оборонними вузлами.

У південно-західній частині замку між двома п’ятикутними баштами збереглися ворота з оригінальною гербовою композицією з зовнішньої сторони і так званою «таблицею» в стилі ман’єризму. Між вежами над проїздом воріт – кам’яний прохід для захисників фортеці.

На сьогодні залишки замку представляють перехідний етап до будівництва регулярних укріплень протибастіонного типу на подільських землях.

Пиво на живій воді

У 1676 році Підзамочок-замок зруйнували турецькі війська. Відтоді як оборонну споруду його не використовували; частково переобладнали під житло. До середини XVIII ст тут селилися місцеві можновладці. За часів Австрії, як і багато інших укріплень Галичини та Поділля, замок почав розбиратись на господарчі та виробничі споруди. У XIX столітті при Підзамочку-замку функціонувала папірня, яка працювала на енергії води. Також, як і інших замках регіону, у Підзамочку діяла пивоварня. Пиво з Підзамочку відрізнялося чудовим смаком через особливу місцеву воду, яку називали “живою”.

У пошуках скарбів

Підзамочок-замок найбільше відомий своєї легендою про скарби. Ця легенда щороку «кличе» у село азартних людей та шукачів скарбів.

З давнини побутують легенди про неймовірну кількість підземних ходів під мурами замку. В одному з них сховано скарби магнатів Потоцьких. Шукають скарби вже кілька століть. У наш час руїни у Підзамочку досліджувалися спеціалістами інституту Укрзахідпроектреставрація, було розроблено проект комплексної відбудови твердині. Заплановано навіть відбудувати палац та відродити парк.

Тому важливо привернути максимальну увагу суспільства до Підзамочок-замку, щоб тут якнайшвидше почалися відновлювальні роботи. Це одна з місій проекту «Подорожуй з Тернопільським» від торгової марки пиво «Тернопільське». Тож привертаючи увагу до замку, ми не лише пізнаємо нове, але й сприяємо добрій справі.

Микулинецький замок – єдиний «живий» замок Тернопільщини

Микулинецький замок

На Тернопільщині є унікальний замок – Микулинецький. Його мури пам’ятали ще набіги турків й татар. За Польщі тут жило імените панство. А нині у цих історичних стінах мешкає проста жіночка Бабця Стефа. Вона отримала фортецю у спадок від графської покоївки! А тій так щедро поляки заплатили за добру службу, пише Реально.

Твердиня Речі Посполитої

Перша згадка про селище Микулинці сягає часів Володимира Мономаха. Той згадав Микулин (так тоді це давньоруське поселення називалося) у своєму «Повчанні» за 1096-й рік. Заснували його ченці-монахи, першою спорудивши церкву Миколая. Від того й пішла назва.

Пізніше селище опинилося під владою Польщі, стало називатися містом. І одна з власниць тамтешніх земель Анна з Йорданів в середині XVI століття вирішує перетворити замок на могутню кам’яну фортецю. Повз Микулинці пролягав загарбницький татарський шлях, і ворог постійно нападав на містечко.

Відтоді почали давати загарбникам гідну відсіч. До кінця XVII ст. Микулинецький замок був одним з найголовніших фортів Речі Посполитої на її південно-східному порубіжжі.

З архівів відомо також, що ще з кінця XV століття тут варилося пиво. Щоправда невеликими партіями. Його навіть відправляли на пробу у Німеччину.

Замок, де живуть люди

У стінах, що все це пережили, й мешкає нині Стефанія Болой.

Свого часу ця фортеця належала Австрії та Росії, та потім разом із землями знову перейшла Польщі. Була вона у власності й найбагатшого магнатського польського роду Потоцьких. Останньою іменитою володаркою Микулинців стала графиня Юзефа Рей. Тоді вже замковий комплекс був перебудований у житлове приміщення на кілька «квартир». Замість вузьких бійниць у стінах були зроблені великі вікна… В одній з тих кімнат і мешкала мати пані Стефи, Анна – улюблена покоївка графині.

– Мама Анна за молодих своїх літ служила у грабіни, – згадує Стефанія. – Мала три класи освіти. Давала собі раду і з дітьми, і з рахунками Юзефи. Грабіна їй довіряла гроші.

Графиня взяла на виховання до себе Анну малою. Дівчинка-українка була сиротою, тож пані частково їй замінила матір. Хоч Юзефа мала й своїх дітей.

Анна виросла, настав час видавати її заміж. Графиня запропонувала наймичці з чоловіком жити разом з нею у маєтку. А далі розпочалася Друга світова війна. Стара графиня до неї не дожила. Від важкої хвороби померла і її рідна донька. Один з синів загинув на фронті, інший виїхав в Англію. Так єдиною спадкоємницею Замку залишилися служниця.

Привид Микулинецького замку

Має замок й свою легенду – привид дівчини. Тут він оселився значно пізніше, ніж в навколишніх – лише у ХІХ – на початку ХХ століття. За легендою, у підвалі під помешканнями сучасних мешканців жив коваль. Його донька народила позашлюбну дитину. Але батьки доньки не могли їй цього простити і постійно дорікали.

Дівчина не витримала, захворіла і померла, залишивши дитину сиротою. Як неодружену, за звичаєм її поховали у білій сукні. Люди не раз бачили молоду дівчину в білому, яка заглядає у вікна нижніх поверхів замку.

Микулинці також відоме своїм пивом. Бо ж як говорить середньовічна легенда – «Де є замок, там є й пиво». Ось такий давній, живий, зі своєю легендою замок прикрашає старовинні Микулинці, історія яких сягає княжих часів.

Червоногородський замок

На півдні Тернопільщини, серед гір, поруч з водоспадом півтори башти нагадують про спорожніле селище. Тут був центр князівства, мурований замок та елегантний палац. Червоногородський замок не перебуває на обліку як архітектурна чи історична пам’ятка. Тут не проводили жодних консерваційних, тим паче реставраційних робіт. Напевне тому 2013 року частина однієї з веж обвалилася, пише Реально.

Червоноград Подільський – княжа столиця

Колишнє місто отримало назву від кольору ґрунтів – червоних пісковиків. Географічний словник Королівства Польського (1880 рік) повідомляє, що Castrum rubrum (від латинського «Червоний замок») згадується в хроніках IX століття, як резиденція руських князів.

Подільським Червоноградом володіли литовські князі Коріятовичі. Михайло Грушевський переконував, що місцеві воєводи здійснювали судову та адміністративну владу, були «агентами князя у всіх його справах».

Отже, місто виконувало функції центру князівства. Цей факт підтверджують й дані, що у Червоному замку діяла броварня, де варили пиво та мед. Броварні завжди діяли в адміністративних центрах та княжих столицях.

На початку XVII століття Червоноград став власністю львівського каштеляна Миколи Даниловича. Тоді ж з’явився мурований замок.

Його систематично атакували татари, турки та угорці. Турки завоювали замок та на деякий час залишили місто спорожнілим.

«Побудований за старою архітектурною модою замок на скелі омивається річкою Джурин та подекуди обкладений зруйнованими мурами», йдеться в документі 1765 року.

В розрізі будівля становила чотирикутник з винесеними назовні баштами, одна з яких була пошкоджена.

Напівзруйнований замок простояв до початку XIX століття.

Розкішний Червоногородський палац

Австрійський уряд продав Червоноград та землі навколо Каролю Понінському.

Новий власник розібрав дві башти і три крила старого замку Даниловичів, натомість відновив дві вежі та облаштував класичний палац. Залишки з місцевого червоного каменю могли стати частиною новобудови. Про це пише дослідник палаців та замків Роман Афтаназі.

Синові Кароля, Каліксту Понінському, вежі нового палацу видалися низькими, він розібрав та спорудив вищі, в неоготичному стилі з великими вікнами та гребенями зверху.

Разом з баштами панич «підняв» на один поверх нижні крила палацу.

Автором усіх перебудов при Понінських вважають Фредерика Баумана. Пізніше невеликі зміни здійснив львівський архітектор Казимир Мокловський.

Внутрішнє облаштування палацу назвали «скромним, але елегантним».

На одній зі світлин можна розгледіти покриту паркетом підлогу, прикрашену ліпниною стелю з дерев’яною люстрою та сервант зі старовинною порцеляною.

У всіх кімнатах стояли нюрнберзькі меблі. Син судового урядовця був вражений колекцією старовинної зброї. Окрім того, Лонгин Горбачевський згадав про пам’ятник зі сценами нападу татар, який стояв у парку.

Із західного боку палацу заклали круглий газон, який розділяла доріжка з високими трояндами обабіч, зі східного – квітник обмежував оборонний мур старого замку.

Поруч був фонтан, а у садку облаштували теплицю для екзотичних рослин.

Червоногород – зникле поселення

Після смерті Калікста Понінського палац перейшов у власність князів Любомирських. Споруда постраждала під час Першої, а надто – Другої Світових воєн.

Наприкінці Другої Світової війни у стінах палацу розмістилися радянський «ісрєбітєльний отряд» переважно з етнічних поляків, з яким вступили у бій бійці Української повстанської армії. Після війни радянська влада переселила поляків до Польщі. Тому влітку 1945 року в селі залишилося лише три мішані родини. Поселення спробували відновити, поселивши три десятка сімей, депортованих із Лемківшини, але марно.

Незабаром Червоногород знелюднів остаточно, хоча на картах і в документах село тривалий час значилося як існуюче. Офіційно Червоногород припинив існування лише у 1970 році, коли «село Червоне» виключили зі списку міст, селиш і сіл УРСР.

Тепер лише руїни неоготичних веж та костелу нагадують про колишнє місто, замок та його власників. А поруч із залишками палацу залишився дитячий літній табір.

Однак руїни Червоногородський замку, Червоногородський водоспад (найбільший рівнинний водоспад України) мають всі шанси стати справжньою туристичною перлиною України.

1...118119120121сторінка 119 з 121
0фанитак
0фоловерислідувати
3,761фоловерислідувати
© LIKE позитивні новини 2020-2030