Зі Свірзьким замком пов’язано багато легенд, історій, міфів і не тільки. Саме тут знімали «Трьох мушкетерів» і уривки для кількох французьких фільмів..
Перша письмова згадка про Свірзький замок припадає на 15 століття. В ті часи ним володіли шляхетні шляхтичі Свіржські.
Однак пізніше – починаючи з 17 століття у Свірзького замку з’явилися нові власники – Цетнери. Так, сам Олександр Цетнер вибудував у замку Успенський собор і запросив селян проживати на території.
Замок практично не змінився зовні, хоча і зазнав численні реставрації та ремонтні роботи.
На одному з фасадів фортеці зберігся скульптурний грифон і величні кам’яні вази. В інтер’єрі також залишилися відгомони колишньої розкоші: різьблені віконні рами, ковані сходи і декоровані малюнками стелі.
У внутрішньому дворику замку розташувався одноярусний парадний корпус, а за ним – господарський двір.
Околиці замку дуже нагадують Карпати – тут досить круті скелі, до того замок оточений лісами. Туристи також не відмовляють собі в задоволенні поплавати в місцевому озері.
Легенди замку у Свіржі
Привабливість кожного замку вимірюється кількістю легенд з ним пов’язаних. Отже ..
Колись давно в замку в Свіржі працювала прекрасна дівчина, і закохалася вона в бусурманина. Любов засліпила дівчину до такої міри, що вона розкрила ворогові таємницю того, як пробратися в замок і захопити його. Її «лицар» не поспішав одружуватися і відразу після облоги розпорядився скинути нещасну зі скелі прямо в колодязь. З тих пір привид молодої закоханої блукає по замку, не знаючи спокою.
Друга версії цієї ж легенди говорить про те, що дівчина була скинута в колодязь кіньми, яких зачарував перший коханий молодої нареченої. Втім, про інші можливі причини історія замовчує.
Відповідно до третьої легенди, молодий юнак полюбив дочку загарбників і впустив ворога на територію Свірзького замку. За таку провину його заживо закопали в землю, не давши сказати передсмертне слово своїй коханій.
Пам’ятки в Свіржі
У Свіржі також можна подивитися на дерев’яний костел Успіння Богородиці, спроектований в 15 столітті. Колись на базі костелу діяла перша в ті часи школа писемності та грамотності. Після 50-х років минулого століття всі святині, що зберігаються в замку, спалили більшовики і трактористи під егідою очищення від релігій.
На півдні Свірзького замку знаходяться залишки старої оборонної вежі. Руїни виступають більше нагадуванням про колишню славу, ніж історичним артефактом.
Свірзький замок – елемент національного українського надбання, що зберігся до наших днів, обов’язково приїжджайте насолодитися його красою і величчю!
З сивої давнини й по сьогодні Почаївський монастир є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідують тисячі прочан.
Це величний архiтектурний ансамбль, що складається з 16 церков, резиденцiї архиєпископа, дзвiницi, келiй. Усi будiвлi iдеально поєднуються з мальовничим ландшафтом, скелястим схилом гори та терасами. Святинями Почаївської Лаври є вiдбиток ступнi Божої Матерi, джерело з цiлющою водою, чудотворна iкона Матерi Божої, мощi преосвященного Йова.
Монастир був заснований ченцями, що з‘явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів, які захопили і зруйнували Київ. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з‘явилася ченцям богоматір у вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель начебто залишився відбиток її стопи.
Будівництво мурованого монастиря почалося в XVI ст., коли власниця цих земель Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. Гойська, крім того, подарувала монахам “чудотворну” ікону богоматері в 1597 р.
В комплекс монастиря крім численних культових будівель входять кам‘яні і дерев‘яні оборонні споруди XVII ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу.
Архітектурний ансамбль Лаври сформований з домінантою – Успенським собором 1771- 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувались під керівництвом Петра Полейовського). До речі, при його будівництві архітектора просили “даремно гроші не тринькати, зайве не вигадувати”. Щорічно монастир обіцяв виплачувати архітектору 864 злотих. Гофман майстерно використав скелясті тераси, що підіймалися вгору. Їх наростаючий ритм підкреслює ажурний силует собору. В стелях бокових коридорів храму зроблено круглі отвори, через які можна побачити три яруси хорів. Такий архітектурний прийом творить в інтер‘єрі фантастичну гру світла та тіней.
Починаючи з ХІХ ст. старі будівлі реконструюються, споруджуються нові: надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня, Троїцький собор (1910 –1913 рр).
В монастирі є 13 дзвонів, 2 з них – годинникові. Раніше, кажуть екскурсоводи, найбільший дзвін було чути на 30 км., зараз – десь на 10. На третьому поверсі дзвіниці є дзвін вагою в 11,5 тонн! Від його звуків дрижить земля. Храм відомий своєю чудовою акустикою.
Щодо ікон, то в інтер‘єрі є деякі ще 1646 року, а головний іконостас був привезений з Москви. На “чудотворній” іконі оклад – золотий, зі справжніми діамантами та рубінами. Ікона коронована одним з пап римських.
В комплекс споруд лаври в Почаєві входять ще келії 1771-1780 рр., архієрейський будинок 1825 р., дзвіниця 1861-1871 рр. і надбрамний корпус 1835 р. В розробці, плануванні, в підготовці інтер’єрів та організації будівельних робіт в Почаєві брали участь відомі архітектори Матвій та Петро Полейовські, Ксаверій Кульчицький. Починаючи з 1830-х років старі будівлі комплексу реставруються, до них додаються нові споруди (згаданий вже надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня за мурами комплексу (1895-1896), Троїцький собор).
В Лаврі є й печерна церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі.
Успенський собор, домінанта комплексу, відрізняється насиченим рокайлевим декором: лучкові сандрики, композитний ордер напівколон, спарені та поодинокі пілястри, декоративні вази, ліпнина, всього вдосталь, всього багато. Декоративне убранство Успенського собору складається в кінці ХІХ ст. за активної участі петербурзьких академіків та худодників С. Комарова, Г.А. Боссе, І.М. Горбунова, Н.Лаврова, Є.Я.Васильєва, М.В. Нестерова, С.Ф. Верхівцева.
Настінний масляний живопис собору виконаний в 1876 році лаврськими майстрами. Деякі композиції поміщені в масивні ліпні картуші. Збереглися також роботи, виконані в 1807 році здібним художником Лукою Долинським. Живопис інтер’єрів був реставрований в 1980р.
Келії будував з цегли Г.Гоффман за участю К.Кульчицького. Це кілька прямокутних корпусів, з’єднаних між собою та з Успенським собором в замкнену композицію з внутрішнім двориком. Північний корпус триповерховий, всі інші – двоповерхові. Коридорне планування з одностороннім розміщенням приміщень. Коридори перекриті хрестовими склепіннями.
Будинок архієрея зведений в стилі класицизму. З цегли, прямокутний в плані. Розміщений на схилі пагорба, тому його східний фасад триповерховий, західний і північний двоповерхові, а південний – чотириповерховий. В 1846р. тут зупинявся і працював Тарас Шевченко – про це нагадує меморіальна дошка.
Дзвіниця – з цегли, поштукатурена, має п’ять ярусів, відзначається насиченим декором. Третя за висотою дзвіниця в Україні (після Успенського собору Києво-Печерської лаври та Софії Київської). Висота її – 65 метрів.
Надбрамний корпус зведено в стилі класицизму. Це цегляна двоповерхова прямокутна споруда. Її головний фасад вирішено у вигляді чотириколонного портика доричного ордеру.
З 1713 до 1832 рр. Почаївський монастир був греко-католицьким, належав до Василіянського Чину. Саме у той час монастир був найбільше розбудований, зокрема тоді був збудований головний храм Лаври – Святоуспенський. З 1730 р. діяла Почаївська друкарня, з якої вийшло 187 книжок.
Почаївська лавра – одне з величних в Україні місць прощі на Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня). До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобного Іова, Амфілохія.
Споруди Свято-Успенської Почаєвської лаври:
Свято-Успенський собор (1771-82 pp., арх. Г.Гофман) Троїцький собор (1906-12 pp., арх. А.Щусєв) келії (1771-80 pp.) Архієрейський дім (1825 p.) дзвінниця (1861-69 pp.) висотою 65м надбрамний корпус (1835 p.)
Образ Володьки настільки «прилип» до Тараса Стадницького, що подекуди його сприймають як персонажа. Кореспондентка «ВЗ» дізналася, звідки виникла ідея «амбасадора українського села».
— Пам’ятаю дебют команди «Перша сільська збірна» на сцені Галицької ліги КВК. Тоді на сцені вперше з’явився персонаж Володька. Звідки прийшов образ?
— Він не був Володькою одразу, це був дядько у кирзових чоботах, сорочці, вельветових штанах і батьковій шапці (це справді кепка мого батька, 78-го року випуску, київської фабрики головних уборів). Образ не був продуманим: це імпульсний поштовх.
Ми грали в КВН у Львові (2004−2011 рр.), і він мене ніяк не відпускав у постКВНівську епоху. Була ідея переформатувати «Наблу» і зробити три команди по дві людини. Так організаційно було би легше. Тоді не склалось, і я подумав, що можна спробувати зробити монокоманду.
Мама з села передала кирзові чоботи та одяг. Я передзвонив до оргкомітету Галицької ліги КВН…
У березні 2012 року був перший виступ, який пройшов дуже добре. Опісля мої знайомі організатори із західних ліг запрошували мене на виступ — їм це і фінансово було вигідно. Але проблема була у тому, що вся відповідальність на тобі — ти не можеш ні на кого спихнути, тож я готувався до кожної гри «як востаннє».
— Чи не став ти заручником образу? Чи комфортно Тарасу з Володькою?
— Повністю комфортно, якщо я не разом з сім’єю. Через свою зайнятість ми з Володькою не завше можемо приділити їм час.
Якось я поїхав зі своїми доньками на футбол, на «Арену Львів». Грала жіноча збірна з футболу. Падає дощ, поруч двоє дітей: одна хоче їсти, друга пити. Пригадую: дивлюсь футбол, в одній руці склянка з чаєм, в іншій — хотдог, а ззаду підходить хлопака й питає, чи можна сфотографуватись. У такі моменти відчуваєш певний дискомфорт.
— А який улюблений сценічний образ? Чи він ще попереду?
— Думаю, таки Володька… Це моє альтер-его, образ того, ким я міг стати, персонаж, устами якого можу сказати все, що думаю, але не завжди можу сказати. Володька може щось бовкнути, і цьому «народному персонажу» все пробачається…
— Зараз пішла мода: актори, комедіанти балотуються… Пробують себе на роль народних депутатів. Була інформація, що твій колега з «VIP Тернопіль» хоче йти на мера…
— До речі, він офіційно мені цього не підтвердив…
— А як щодо твоєї політичної кар’єри?
— Колись прочитав японське прислів’я, яке мені дуже сподобалось: «Коли хочеш міняти світ — три рази обійди свою хату. Якщо там все добре — йди міняй світ…»
От у мене біля телевізора величезна купа нерозкладеного одягу. І я собі думаю, як можу йти змінювати країну, якщо лахи не можу розібрати.
— А кого бачиш наступним мером Львова?
— Не знаю… Але на 100 відсотків впевнений, що не буду ні за кого агітувати з кандидатів, які вже почали кампанію, нікого особисто не знаю, а якщо людину не знаєш, не знаєш, як вона діятиме у кризових ситуаціях, то яке маю право за неї агітувати. Як кажуть, не сотвори собі кумира…
— З політичною темою завершили, повернемось до творчості: звідки черпаєш натхнення?
— Неоднозначна відповідь… Бо інколи в голові тобі «клац» — і ти щось придумуєш. Нещодавно настав той понеділок: я почав бігати, і під час бігу стається оте «клац». Але воно дуже хаотичне: буває, одночасно до голови прийде десять ідей, після редактури залишається одна.
— Якби не закрутилось життя «на сцені», ким би був Тарас Стадницький?
— Поняття не маю. Попри те, що я закінчив факультет прикладної математики, дуже любив книжки і свого часу шість років працював у видавництві. Колись книговидання було для мене як «возвеличення», а потім, коли це стає роботою, вже «не те».
Творчість теж свого роду рутина, але коли ти любиш те, що робиш, по-іншому до цього ставишся.
— Яку мету ставиш собі на найближчі п’ять років?
— У мене немає такої мети… У розвиваючих книжках пишуть: ставте собі мету на п’ять, на 10 років. А потім я прочитав інтерв’ю Тіма Кука (виконавчого директора Apple), який каже, що світ настільки швидко міняється, що ти не можеш адекватно поставити мету на п’ять років, бо в якийсь момент буде технічний винахід, який «все зламає».
Аукціонний будинок Золотое Сечение підбив підсумки літніх тихих торгів мистецтва CLASSIC UNDERGROUND CONTEMPORARY, які через пандемію пройшли онлайн.
На аукціоні було представлено близько 60 робіт, серед яких рідкісні художні твори Івана Марчука, Марії Примаченко, Йосипа Бокшая, Михайла Дерегуса, Олени Яблонської, Віктора Зарецького, Анатолія Криволапа, Іллі Чічкана, Іллі Ісупова, Назара Білика, Олега Сусленка, Максима Мамсікова, Романа Жука та багатьох інших авторів.
Топ-лот аукціону картину Івана Марчука 1981 року Човни цвітом поросли зацікавив відразу п’ять покупців. В результаті при стартовій ціні $15 тис. картина була продана за $56,1 тис. Це рекордна вартість за роботу цього автора на відкритих українських торгах.
Човни кольором поросли, Іван Марчук / Фото: @ Прес-служба аукціоний будинок Золотое сечение
Також з молотка пішли ще дві роботи Івана Марчука – Зимовий вечір (1990) і робота з серії Застереження (1986). Ще один топ-лот аукціону Зріз Назара Білика був проданий за $6,05 тис.
Нагадаємо, британська газета The Daily Telegraph включила українського художника і винахідника техніки пльонтанізм Івана Марчука до списку 100 видатних геніїв сучасності. На сьогоднішній день творча спадщина Івана Марчука нараховує понад 5 тис. творів.
Flavoring: olive oil, garlic, pepper, salt and rosemary shot on rustic wood table
Пам’ятайте про те, що після розкривання термін придатності продукту зменшується. Олію краще перелити з пластикової в скляну пляшку (бажано темну), оскільки пластик з часом під дією сонячних променів починає виділяти шкідливі речовини
Рослинна олія не згіркне, якщо налити її в пляшку по шийку і залити зверху 50 мл горілки. Пляшку після потрібно добре закупорити.
Оливкову олія можна тримати відкритою в прохолодному темному місці близько півроку. Зберігати її в холодильнику не варто: при температурі нижче + 12 градусів воно густіє і біліє. Правда, коли зігріється, повністю відновлює свої властивості.
Арахісове масло до відкриття може близько року зберігатися в шафі. Щоб воно не згіркло після відкриття, краще його поставити в холодильник.
Лляну олія краще перелити в пляшки об’ємом 200 або 500 мл. Необхідно тримати в темній тарі, щоб ультрафіолет згубно не вплинув на склад масла. Воно має властивість швидко окислюватися, тому не вийде запастися ним про запас. Температура зберігання: від +5 до +22. Сприятливіші за все тримати на дверцятах холодильника.
Гарбузова олія краще зберігати на середній полиці холодильника, так як температура не повинна перевищувати +10 градусів.
Кокосова олія при +25 градусах стає рідкою. Вона збережеться довше за все, якщо буде стояти в холодильнику при температурі не нижче +4 градусів.
Монастирі завжди відігравали важливу роль як в житті церкви, так і всього народу. Збагачуючи його духовно, вони ставали осередком культури та освіти. На сьогодні, крім свого духовного значення, монастирі посідають вагоме місце в галузі туризму. Саме тому їх історія цікавила і цікавить дослідників.
Місто Збараж, першу писемну згадку про яке знаходимо в Галицько-Волинському літописі під 1211 р., є багатим на пам’ятки історії, культури та релігійні святині. В давні часи містечко локалізувалося горами — Бабиною, Княжою, Веселою та Чернечою. На вершині так званої Княжої гори в сиву давнину стояв дерев’яний «укріплений град», від якого, за легендами, йшов підземний хід до протилежної гори — Чернечої, де існував монастир святого Онуфрія. Його історія є маловідомою і опирається в основному на легенди та перекази, оскільки на даний час в нас немає відповідних історичних джерел.
Онуфрієвський монастир знаходився на подвір’ї церкви Преображення Господнього (1600 р.) і був невід’ємною частиною Літописного Збаража, а Святий Онуфрій став покровителем тогочасного міста. Покладаючись на дані археологічних розкопок, котрі проводилися в 2003 році, можна припустити, що заснування монастиря припадає на ХІІІ століття.
Побутує декілька версій щодо виникнення святині. Одна з яких говорить про те, що заснував цей монастир чернець, котрий втік від навали Батия 1240 року на східні землі Київської Русі. Проте скупі історичні відомості посилають наступні факти про те, що перші ченці оселилися в даній місцині ще у 9 cтолітті. Вони ж заснували печерний скит Преподобного Онуфрія Великого. З часом, змінивши своє життя, вони вийшли із печер і заснували Божу обитель в ім’я Святого Онуфрія. Історичних відомостей про вигляд святині не збереглося. Судячи з тогочасної забудови, можна припустити, що він був не великих розмірів, дерев’яний, укріплений ровом і валом з частоколом.
У 2002 році, під час проведення земляних робіт з північної сторони церкви Преображення Господнього було виявлено старі фундаменти близько 7 метрів у ширину. Можливо, це залишки дерев’яної церкви Свято-Онуфрієвського монастиря, що примикала до монастирських келій зі східної сторони. В середині церкви, під час встановлення газового опалення, натрапили на поховання, які є несумісними з похованнями у храмі, що наводить на думку, що церква збудована на старому кладовищі.
В 2003 році Наталією Білас на місці зруйнованого святині були проведені археологічні розкопки. Об’єктом дослідження стали залишки поверхневих слідів ймовірного давнього монастиря святого Онуфрія, що існував на подвір’ї сучасного храму. Саме там було закладено розкоп.
У зв’язку із добрим збереженням поверхневих слідів межі розкопу були закладені таким чином, що вони, як виявилося в процесі дослідження, практично співпали із контуром кам’яних стін та фундаментом будівлі.
В результаті дослідження на місці поверхневих слідів було виявлено залишки фундаментів та стін будівлі. Збережені фундаменти та стіни на дослідженій ділянці відповідають контурам їхніх поверхневих слідів. Ширина стін: 1,0 м. (східна), 1,1 м. (західна), 1,2 м. (південна); ширина споруди в цілому становить 8 м. В окремих місцях з внутрішньої сторони виявлено залишки вапнякової штукатурки. Над розвалом південної стіни на глибині 0,1 м. від рівня сучасної поверхні з фрагментами кружального редукованого горщика знайдено мідну монету – литовський солід (1666 р.). Ці знахідки дозволяють висловити припущення, що дана частина будівлі в кінці ХVII ст. вже була зруйнована і не відбудовувалася. В дослідженій частині були виявлені приміщення, можливо, підвального типу Ширина фундаменту східної стіни – 1,3 м. Внутрішня стіна має фундамент 0,95 – 1,0 м. У стінах прослідковано два віконних дверних внутрішніх пройоми. У заповненні приміщень на різних глибинах виявлено рухомий матеріал, серед якого переважають: вироби з кераміки, скла (передусім віконне скло), металу. Кераміка представлена уламками і фрагментами тонкостінного кружального посуду, кахлів, цегли. На даному об’єкті рухомі знахідки є різночасовими. Таким чином, рухомий матеріал з розкопу, який був закладений на місці давнього монастиря, слід віднести до широкого хронологічного періоду: ХІІ-XVIII століть.
Коли в XIV столітті почало стрімко підноситися багатство та вплив церкви, литовські князі Коріатовичі стали щедрими благодійниками. Ймовірно, тоді ж Онуфріївський монастир був перебудований у кам’яний. Оскільки він знаходився неподалік від замку, то був тісно пов’язаний з ним і міг виконувати функцію духовного центру князів Збаразьких, які на той час ще були православними. Монастир був осередком духовності Збаража та околиць. А оскільки обитель знаходилася біля стін замку, з яким, ймовірно, був з’єднаним переходом і входив в кільце оборони міста, то мусів мати оборонне значення, а отже, бути оточеним кам’яним муром з бійницями, кутовими вежами і в’їзною брамою. Унеможливлювали доступ до замку і монастиря чотири рови і вали з частоколом.
Під час татарського нашестя 1474 року монастир був частково пошкоджений. Згодом він був відновлений, і обитель діяла ще до 1589 року.
Храм Святого Онуфрія славився численними прощами вірних зі всієї південної Волині. І хоча монастир припинив своє існування вже більш як 400 років тому, ще на початку ХХ століття. місцеві жителі кожного року в день спомину Святого Онуфрія відправляли Служби Божі, а коли за радянської влади церква була закрита, то приносили до порога храму квіти. Про колишній монастир сьогодні нагадують рештки фундаментів, кілька хрестів і могильних плит навколо.
Зоряна Мазуранчик,
молодший науковий Національного заповідника «Замки Тернопілля».
На фото: церква Преображення Господнього (1600 року), збудована на місці Свято-Онуфріївського монастиря.
У Микулинецькому замку живе Стефанія Болой – донька служниці, яку, як рідну, любила графиня Юзефа Рей
Cелище міського типу Микулинці розляглося на річці Серет. Микулин (стара назва селища. — Г. Я.) вважають найдавнішим не лише на Тернопільщині, а й у Західній Україні. Лише з огляду на це тут варто побувати. У Микулинцях є кам’яний замок, мури якого збереглися ще з ХУІ століття, у якому досі… живуть люди. Це, мабуть, єдиний замок не лише в Україні, а може, й у світі, у якому вставлено склопакети на місці дерев’яних чи металевих вікон! Ще одна родзинка Микулинців — броварня, де варять смачнюще пиво.
Єдиний замок не лише в Україні, а, може, й у світі, у якому вставлено склопакети на місці дерев’яних чи металевих вікон.
Коли ми в’їхали у селище, нас вже чекали дві тернопільські красуні — Андріана і Христина — гіди замку і пам’яток архітектури, які збереглися з прадавніх часів. Про Микулинці ще1096 року вперше згадав у своєму «Повчанні дітям» великий князь київський Володимир Мономах. Село заснували ченці, які збудували у цій місцевості церкву Святого Миколая, звідси село отримало свою назву. У княжі часи населення Микулинців було зобов’язане утримувати дружину теребовлянського князя. У 1387 р. містечко захопили поляки.
Кам’яний замок почали будувати у 1550 році за наказом тодішньої власниці Микулинців Анни з Йорданів, дочки гетьмана Миколая Сенявського — власника Бережанського замку. З роками замок переходив з рук в руки — спочатку Сенявським, згодом Любомирським і нарешті Потоцьким. Останньою його власницею була графиня Юзефа Рей, яка заволоділа замком у 20-х роках минулого століття.
У неї була улюблена служниця, яка не лише прислуговувала графині, а й допомагала вести домашнє господарство, бо була письменною. Графиня колись взяла на виховання до себе сільську дівчину-сироту. Коли Анна виросла, закохалася і хотіла вийти заміж. Тоді стара графиня, щоб не розлучатися із улюбленою покоївкою, запропонувала їй з чоловіком жити разом із нею, допоки молоде подружжя не збудує власну хату. Юзефа Рей навіть виділила їм деякі будівельні матеріали для будівництва житла, однак здійснитися цій мрії не судилося. Розпочалася війна, чоловік Анни пішов на фронт, залишивши дружину з двома діточками на руках. З фронту не повернувся. Навічно забрала війна і рідного сина графині. Від тифу померла графська донька. А через деякий час померла і сама Юзефа Рей. З того часу замок і його приміщення перейшли у розпорядження Анни, бо інших спадкоємців у цієї родини не було.
Коли Микулинці захопили німецькі війська, то за старезними замковими мурами розмістилися танки, а в самому замку квартирували солдати. За радянських військ у Микулинецькому замку була організована ветеринарна лікарня, в якій доглядали поранених. За совєтів залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури, але поселенців звідти не виганяла.
Андріана і Христина розповіли, що служниці покійної графині — Анні — запропонували працювати сторожем у замку. Анна померла, однак тут досі живе її донька Стефанія. Звісно, мені хотілося поспілкуватися з пані Стефанією, але Андріана сказала, що жінка не дає інтерв’ю і не виходить, коли бачить туристичний автобус. Коли наша група пішла на оглядини руїн замку, я побачила, що з воріт вийшла старша пані. «Це і є пані Стефа», — сказала мені Христинка.
У розкішному палаці Юзефи Рей досі діє лікарня, де лікують захворювання нервової та серцево-судинної системи, органів дихання, хребта…
— Мені у вересні буде 87 років. У цей замок, точніше, фортецю, я переселилася у 1933 році. А народилася у палаці, що за 200 метрів від фортеці, де жила грабіна (так пані Стефа називала графиню Юзефу Рей. — Г. Я.). Там народилася і моя сестра. Мама служила у грабіни. Це була дуже добра людина. Дозволяла нам бавитися у замку. Ми ходили по всіх кімнатах, але шкоди не робили. Грабіна нас не виганяла. У Юзефи були донька і син. Син у 17-му році загинув на війні. На війні також загинув кавалер грабіниної доньки. Сама дочка померла у 1929 році. Після того, як загинув її кавалер, сказала, що заміж не буде виходити. А люди у селі і в навколишніх селах плели такі дурниці, казали, що на подвір’ї перед палацом грабіни посадили дерево догори коренем, і якщо воно прийметься, то донька грабіни вийде заміж. Може, навіть і за конюха. Коли я то сказала мамі, вона мене дуже ганьбила. Моя мама її дуже любила і захищала. Бо ж грабіна взяла її до себе, коли мамі було лише 17 років. І ніколи не робила їй кривди. Моя мама не скінчила навіть три класи, але була мудра і грамотна. Ходила з чеками на пошту, бо вміла читати. Грабіна давала їй гроші, і мама ходила у магазин.
За словами пані Стефанії, магазини були у власності євреїв. Євреї давали їй лоскутки матерії, щоб Анна показувала графині Юзефі зразки. Графиня вибирала, і з обраної тканини шили дівчатам-служницям на свята нові сукні.
Пам’ятає пані Стефанія, як вранці перед ворітьми палацу вишиковувалися старенькі люди з навколишніх сіл. Комусь були потрібні дрова на зиму, хтось ще якоїсь допомоги потребував. Анна це бачила. Запитувала у Юзефи Рей дозволу — чи можна впустити. Кожен з прохачів мав право зайти до палацу і розповісти про свою проблему.
— Двох дівчат грабіна вивчила на вчительок, — продовжує жінка. — Любила товариство. Римо-католицький і греко-католицький священники приходили часто до неї на підвечірок.
Коли на теренах панував тиф, люди падали як мухи. Захворіла і дочка графині. Юзефа Рей сказала: як донька вийде з хвороби, збудує для бідних лікарню. Слова дотримала. Донька одужала, і у селі почали будувати лікарню. Вона ще й досі стоїть, але як закинута будівля.
— У цьому будинку можна помістити три-чотири сім’ї, — бідкається пані Стефа. — Але ніхто про це не дбає. От так і стоїть з розбитими вікнами.
У 1929 році у молодшої графині стався серцевий напад. Лікар, який жив поблизу, врятував її від смерті. Так само й наступного разу. Але втретє добру графиню не врятували. Це було взимку. Пані Стефа каже, такі сніги страшні тоді були, кучугури високі понамітало — аж до комина (димаря. — Г. Я.). Батько пані Стефи і ще один сільський чоловік робили спеціальний тунель, щоб дістатися до кладовища. Не могли добратися до Тернополя, щоб купити бронзову труну, поховали її у дерев’яній. А у палаці, де колись жила графська родина, тепер санаторій.
Потім почалася війна. Коли батька забрали на фронт, малій Стефанії було лише вісім років. Пані Стефанія пригадує, що німці, які прийшли у село, кривди нікому не робили. Навпаки, підгодовували дітей і дорослих зупкою з сочевиці, частували шоколадом.
— Вздовж муру замку стояли танки, — каже пані Стефанія. — Залишилися ми з мамою і сестрою. Було страшно, але німці до нас добре ставилися, мама з ними спілкувалася, і все нам дорікала: «Що з того, що ви закінчили по десять класів? Я три не закінчила, але з німцями могла поговорити». Німці поселилися у нас. Спали на підлозі одягнуті, взуті і тримали біля себе зброю.
Запитую у пані Стефи, чому досі живе у цьому замку. Чи не страшно, адже такі мури пам’ятають 500-літню історію. Може, й привиди тут живуть.
— У цьому замку три квартири: одна внизу, дві нагорі. В одній з них живу я. Мені пропонували перейти деінде. Але тут — мій дім. Тут я прожила життя. І звідси піду тільки у далеку дорогу…
Наше життя не завжди складається гладко, і не всім вдається відразу знайти свою другу половинку. Трапляється так, що мужчина мрії виявляється давно і безнадійно одруженим, і тоді жінка отримує не надто привабливий статус – коханка одруженого чоловіка. Як це – вести гру «на чужому полі»? Своєю історією поділилася тернополянка Галина (ім’я змінено).
Коханка одруженого чоловіка
Галина – симпатична жінка трішки за тридцять, розумна, начитана, цікава співрозмовниця і гарна господиня. Але в особистому житті чомусь так і не склалося.
У дитинстві мама говорила мені, щоб я не поспішала з заміжжям, тому що «спочатку треба пожити для себе». Я дійсно дуже ціную свою незалежність, але в той же час не буду заперечувати – мені вже давно хочеться звити власне сімейне гніздечко. На жаль, мужчина, в якого я закохалася, виявився одруженим… За інших обставин я би теж засудила «розлучницю», а тут стала нею сама. Мучилася, переживала, кілька разів намагалася розірвати ці стосунки, але кохання брало своє – я кожного разу поверталася до нього.
Ілюзія сім’ї
Галина нікому не розповідає про свої відносини з цим чоловіком, адже він не хотів би афішувати свою зраду. Але, так як його дружина багато років перебуває на заробітках за кордоном, зустрічаються вони частенько і багато часу проводять разом.
Спочатку коханий обіцяв мені, що розлучиться, але згодом я зрозуміла, що його все цілком влаштовує. А чому б ні: дружина за кордоном заробляє гроші, що для нашої країни не рідкість, дорослий син уже живе окремо, а у нього ще й молода коханка! Але скільки б я не просила його якось визначитися і окреслити наше спільне майбутнє, чіткої відповіді так і не було. Так і живемо: від приїзду до від’їзду його дружини він з нею, а поміж тим – мій частий гість. І хотіла б це припинити, але ніяк не виходить…
Ситуація, звичайно, не з приємних – страждає і обдурена дружина, яка про все давно здогадується, і розлучниця, яка вже роками живе в підвішеному стані. А чоловік тим часом ніяк не може визначитися. Або не хоче, тому що його все влаштовує. Але чи готова Галина і далі носити на собі невидиме тавро – «коханка одруженого чоловіка»? Навряд чи. Тому дівчатам, перш ніж обирати такий шлях у житті, варто дуже добре замислитися. Бо недарма в народі кажуть: «На чужому горі свого щастя не збудуєш».
14 липня 2020 року віднайдений дерев’яний оклад-оздоба образу, правдоподібно, Гусятинської Матері Божої. Віднайшли під час ремонтних робіт на горищі захристії. Була схована, розділена на чотири частини, складена і засипана землею.
Зроблено це було більш всього в 1946 році, коли почали господарювати радянські визволителі і закрили храм. Священники францисканці рятуючи своє життя, і то, що було найцінніше, що могли взяти з собою, тому, можливо, так як взяли образ св. Антонія з бічного вівтаря без рами, взяли також образ Гусятинської Матері Божої із головного вівтаря, втікаючи до Польщі.
Боже дякуємо за таку чудову знахідку! Дякуємо, що ти нас провадиш своєю дорогою і у всіх справах Ти з нами та перемагаєш. Дякуємо Тобі св. Антонію!
Подальші кроки: шукаємо спеціалістів у реставрації. Потребуємо дуже важливої допомоги, хто хотів би бути спонсором реставрації всього образу, увійде в історію храму св. Антонія на завжди (тільки без політики, бо якраз такий час). Людина має бути благочестива, з чистим наміром, бо свята справа. Це історія, яка пишеться на віки.
Дякую Павлу Ониськів, за швидко виготовлену тимчасову рамку для збереження і виставлення цієї оздоби образу у храмі св. Антонія у Гусятині.
Щодо історії монастиря, одні входять позитивно, інші негативно, і не розуміють цього. Боже прости, бо не знають, що роблять. Я особисто дякую, бо гарна школа і дякуючи цьому прискорюється процес у вирішенні усіх питань, щодо пам’ятки архітектури національного значення, і дай Боже у майбутньому санктуарія св. Антонія, або Гусятинської Матері Божої.
