Мілена Рудницька – доктор фiлософiї та голова Свiтового союзу українок, яка домоглася аби питання Голодомору в Україні винесли на розгляд Лiги Нацiй та Мiжнародного Червоного Хреста. Вона була першою, хто розповiв свiтовi про цю трагедiю, пише Diaspora.ua
Народилася Мiлена 15 липня 1892 року у Зборовi на Тернопiльщинi. Пiсля раптової смертi батька у 1906 р. її мати з дiтьми переїхала до Львова. Початкову освiту Мiлена здобула вдома, згодом навчалася у класичній гiмназiї у Львовi та на фiлософському факультеті Львiвського унiверситету, де отримала диплом учителя фiлософiї i математики. Продовжила навчання у Вiднi, де готувала дисертацiю “Математичнi основи естетики Ренесансу”.
Замiж Мілена вийшла, як на той час, пiзно — у 27 рокiв, за Iвана Лисяка, адвоката та економiста, талановитого журналiста-редактора. У роки Першої свiтової вiйни їхня оселя у Відні була центром зустрiчей української еміграційної полiтичної й культурної елiти. Зокрема, постiйними гостями-приятелями були Євген Коновалець i Лука Мишуга. Там же, у Вiднi, народився їхнiй єдиний син Iван Лисяк-Рудницький – вiдомий iсторик, полiтолог та педагог.
Професiйну кар’єру Мiлена розпочала в Учительськiй семiнарiї у Львовi, згодом викладала на вищих педагогiчних курсах. Здавалося б, працюй, дослiджуй, насолоджуйся життям… Але душа болiла за рiдний народ, тому наприкiнцi 1920-х рр. вона залишила працю вчительки й цiлком присвятила себе громадськiй та полiтичнiй роботi.
Будучи здiбною органiзаторкою, очолювала низку жiночих рухiв та об’єднань. Зокрема, працювала в центральнiй управi Союзу українок у Львовi, Українському жiночому конгресi у Станiславовi, репрезентувала український рух на мiжнародних жiночих конгресах.
У 1928 року Мiлена очолила Союз українок i стала делегаткою Сейму Польщi вiд Українського нацiонально-демократичного об’єднання (УНДО). У парламентi вона смiливо й наполегливо захищала українську справу як у його комiсiях (освiтнiй та закордонних справ), так i в численних виступах. Привернула загальну увагу ораторським талантом, логiкою та неспростовною аргументацiєю, зовнiшньою привабливiстю, вродою та елегантнiстю, а головне — вiдважною критикою польської влади за переслiдування української культури, руйнування української школи й Церкви, засуджувала пацифiкацiю українцiв на початку 1930-х рокiв.
У час Голодомору вона була заступником голови Українського громадського комiтету рятунку України у Львовi, головним завданням якого було розповiсти свiтовi про масовий голод на українських землях у складi СРСР та органiзувати масштабну допомогу голодуючим. Члени комiтету провадили просвiтницько-органiзацiйну дiяльнiсть: писали до мiжнародних органiзацiй, засновували комiтети допомоги українським селянам, листовно зверталися до свiтових полiтичних дiячiв, улаштовували мiжнароднi конференцiї та зустрiчi. Сама Мiлена була однiєю з тих, хто активно органiзовував допомогу потребуючим.
Мiлена Рудницька вiдповiдала за мiжнародний напрям. За сприяння iнтернацiональних жiночих органiзацiй та пiдтримки впливових українських полiтичних дiячiв за кордоном їй вдалося переконати тодiшнього президента Лiги Нацiй — прем’єр-мiнiстра та мiнiстра закордонних справ Норвегiї доктора Югана-Людвiга Мовiнкеля — винести питання допомоги голодуючим радянської України на обговорення Ради Лiги Нацiй (саме Норвегія тоді найбільше підтримувала ідею розповісти світу про Голодомор і вжити заходів щодо СРСР).
29 вересня 1933 року в Женевi вiдбулося засiдання Лiги Нацiй за участі 14 держав. Пiд час засiдання Мiлена разом з iншими представниками української делегацiї напружено очiкувала результатiв у коридорi палацу Вiльсона, тодiшньої резиденцiї Лiги Нацiй. Пiсля кiлькагодинного обговорення стали вiдомi деталi й хiд наради. Президент Мовiнкель чотири рази брав слово, щоб переконати представникiв країн-учасниць у важливостi допомоги жителям радянської України. Вiн заявив, що норвезький народ готовий на найбiльшi жертви, щоб допомогти голодуючим, i закликав великi народи до мужнього виступу й жертовностi. Проте представники великих держав були зацiкавленi у спiвпрацi з СРСР i не пiдтримали заклику Мовiнкеля. Вони аргументували це тим, що СРСР не є членом Лiги Нацiй, i, таким чином, голод — внутрiшня проблема країни. Наслiдком голосування щодо питання надання допомоги УСРР став такий розподiл голосiв: “за” — чотири держави (Iрландiя, Iталiя, Нiмеччина i Норвегiя), “проти” — 10 країн.
16-17 грудня 1933 року Мiлена Рудницька виступила на мiжнароднiй конференцiї у Відні з закликом чинити тиск на радянську владу. Проте прихильники СРСР заперечували масовий голод в Українi, усiляко замовчували будь-яку правдиву iнформацiю.
Пiзнiше з болем у душi Мiлена Рудницька у своїй працi “Боротьба за правду про Великий Голод” напише: “Двадцять п’ять рокiв тому, навеснi 1933-го року, масовий голод на Українi, зорганiзований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективiзацiї та для приборкання непокiрливого українського люду, дiйшов був до вершкового пункту… Уся Україна, вздовж i впоперек, була дослiвно вкрита трупами… Нема сумнiву, що Великий Голод був найбiльшою катастрофою, яку Україна пережила протягом усiєї своєї iсторiї”.
Мiлена Рудницька впродовж усього життя невтомно пропагувала українську iдею в Європі, працювала в рiзних жiночих рухах. Свiй талант патрiотка виявила й у царинi лiтератури, написавши низку публiцистичних праць.
Але постійним і пекучим болем Мілени було усвідомлення, що тоді, в 1933 році, українців можна було врятувати від голодної смерті, але через небажання лiдерів великих європейських країн, цього не відбулося. Очевидно, тому у вiцi 83 рокiв вона свiдомо вiдмовилася вiд їжi. Померла 29 березня 1976 року в Мюнхенi, де й була похована. Пiсля проголошення Україною незалежностi, у 1993 роцi її перепоховали у Львовi в родиннiй гробницi на Личакiвському цвинтарi.
